Падіння Святої Касинії: Обернення (початок)

* * *

---

Вона прийшла, коли сонце вже сіло.

Монастир затих — вечірня служба закінчилась, монахині розійшлись по келіях. Касинія пройшла коридором, трапезною, до підсобки. Двері були прочинені.

Вона зупинилась. Серце билось у горлі — вино цього разу не було, тільки вона і те, що вирішила.

Штовхнула двері.

Сава стояв біля полиці, спиною до неї. Перебирав глечики з пігментами — червона охра, жовта, синя. Він чув, як вона ввійшла. Не обернувся.

Касинія стояла в дверях. Чекала.

Він переставив глечик. Другий. Третій. Повільно, ніби вона не стояла за його спиною, ніби не чекала, ніби він мав усю ніч.

Нарешті обернувся.

— Зачини двері.

Вона зачинила.

Він не підійшов. Стояв і дивився на неї — довго, мовчки. Свічка на підвіконні кидала тіні на його обличчя.

— Зніми серпанок.

Касинія підняла руки. Пальці знайшли шпильки — одну, другу. Руки тремтіли, шпилька впала на підлогу, дзвякнула об камінь. Вона нахилилась підняти —

— Лиши.

Вона випросталась. Зняла серпанок, тримала в руках.

— На підлогу.

Вона кинула. Волосся розсипалось по плечах — темне, густе, з сивими пасмами біля скронь. Вона стояла перед ним, і серце калатало так, що він мусив чути.

Сава підійшов. Близько, надто близько. Вона відчувала тепло його тіла, запах поту, вапна, фарби.

Він простягнув руку й узяв пасмо її волосся. Потер між пальцями, ніби перевіряв текстуру — як перевіряв пігменти, як перевіряв тиньк.

— Сивина, — сказав він.

Це не було образою. Просто факт.

— Повернись.

Вона повернулась. Обличчям до дверей. Дверей, які вона щойно зачинила, за якими був коридор, трапезна, монастир, усе її життя.

— До столу. Нахились.

Вона підійшла. Низький стіл, заставлений глечиками. Нахилилась, поклала долоні на шорстке дерево. Глечики задзвеніли.

Вона чула його кроки позаду. Повільні, неквапні. Потім — його руки на її стегнах, крізь тканину ряси.

— Ти цілий день думала про це, — сказав він. Не питання.

Вона не відповіла. Не могла.

Він почав задирати їй одяг. Повільно — спочатку рясу, жмут тканини в кулаці, вище, вище. Потім сорочку під нею. Холодне повітря торкнулось голої шкіри — литок, стегон, сідниць.

Касинія закрила очі.

Його долоня лягла на її сідницю. Тепла, шорстка від мозолів. Він гладив її — повільно, ніби вивчав. М’яка плоть під його рукою, повна, немолода. Сліди від тканини на шкірі — ряса, яку вона носила двадцять три роки.

— Широко, — сказав він.

Вона розсунула ноги.

Він опустився на коліна позаду неї. Вона відчула його дихання на шкірі — спочатку на стегні, потім вище. Його руки розсунули їй сідниці.

Касинія затамувала подих.

Він дивився на неї. Просто дивився — на волосся між ніг, густе, темне з сивиною, на м’які складки під ним, вологі, набряклі. Запах її тіла вдарив йому в ніс — гострий, солоний, жіночий. Запах поту, запах збудження, запах жінки, яка давно не була з чоловіком. Він вдихнув глибше.

Вона відчувала його погляд як дотик, і це було нестерпно — стояти так, відкритою, перед ним.

Вона хотіла стиснути ноги. Хотіла закритись. Хотіла, щоб він дивився далі.

Він нахилився ближче. Його губи торкнулись внутрішньої сторони її стегна — там, де шкіра найм’якша, найтонша. Поцілував. Провів язиком — повільно, від коліна вгору, збираючи сіль з її шкіри.

Касинія застогнала.

Він піднявся вище. Його подих — гарячий, вологий — на її складках. Потім язик — провів по всій довжині, від входу до того місця спереду, повільно, зі смаком. Вона здригнулась усім тілом.

Смак її — солоний, мускусний, з металевою ноткою. Смак жінки. Він забув, як це, або ніколи не знав такого — щоб жінка була така мокра, така готова, така голодна.

Він лизав її жадібно — губами, язиком, втискався обличчям у м’яку плоть, у вологу, у волосся. Її соки текли йому на підборіддя, і він не витирав — хотів більше, хотів усе.

Вона тремтіла над ним. Її ноги тремтіли, стегна тремтіли, і вона видавала звуки — тихі, безпорадні, не схожі на голос настоятельки.

Він зупинився.

Вона застогнала — від втрати, від порожнечі.

— Ще ні, — сказав він. Голос хриплий. Його підборіддя мокре від неї.

Він встав. Витер рот тильною стороною долоні — але не до кінця, щось лишилось на губах, і він облизнув їх, і вона це бачила, обернувшись через плече.

Його пальці торкнулись її. Провели по волоссю, по шкірі під ним. Розсунули складки — повільно, ніби розгортав щось крихке. Вона була мокра — від його слини і від себе.

— Скільки років, — сказав він тихо. — Скільки років ти цього не мала.

Не питання. Він знав.

Його пальці ковзнули по мокрому. Один проник усередину — легко, вона прийняла його одразу, стиснулась навколо. Він додав другий. Рухав ними повільно, всередину й назовні, і вона чула мокрий звук, і їй було соромно, і їй було добре.

— Ще, — сказала вона. Не впізнала власний голос — хриплий, чужий.

Він забрав пальці. Підніс до обличчя, понюхав. Потім взяв у рот — облизав, дивлячись їй в очі через плече.

Вона дивилась на нього, і щось усередині неї перевернулось.

Він розстебнув штани.

Потім — його рука на її попереку, тверда, важка. І він — біля входу, гарячий, твердий.

— Попроси, — сказав він.

Касинія стиснула пальцями край столу. Глечики задзвеніли.

— Прошу.

— Голосніше.

— Прошу, — сказала вона голосніше, і власний голос відбився від стін, і вона злякалась — хтось почує, хтось дізнається —

Він увійшов у неї.

Одним рухом, глибоко, повністю. Вона вп’ялась зубами в долоню, щоб не закричати. Він був великий, або вона забула, або минуло надто багато часу — боляче, розпираюче, і водночас так правильно, що сльози виступили на очах.

Він завмер у ній. Давав звикнути. Його груди притиснуті до її спини, крізь тканину ряси вона відчувала його серцебиття.

Потім почав рухатись.

Повільно спочатку. Виходив майже повністю — вона відчувала, як головка розтягує її при кожному вході, — і входив знову. Стіл скрипів під нею. Глечики дзвеніли, один похитнувся.

— Тримай стіл, — сказав він. — Якщо впаде — почують.

Вона тримала. Вп’ялась пальцями в дерево, поки він рухався в ній, швидше, глибше. Глечик із охрою хитався на краю — туди-сюди, туди-сюди, в такт його рухам.

Вона дивилась на цей глечик і думала: якщо впаде, прибіжать, побачать, усе скінчиться. І водночас думала: хай падає.

Він рухався швидше. Його рука ковзнула вперед — між її ніг, знайшла те місце, почала гладити колами. Занадто багато — він усередині, його пальці зовні, і насолода наростала так швидко, що вона не встигала дихати.

— Не стримуйся, — сказав він їй на вухо. — Хочу чути.

І вона не стрималась.

Звук вирвався з горла — не крик, щось глибше, тваринне. Тіло вигнулось, стиснулось навколо нього, затремтіло. Вона відчула, як з неї ллється — гаряче, багато, на його руку, на власні стегна, на підлогу. Ноги підігнулись, і вона б упала, але він тримав — руками на стегнах, собою всередині.

Глечик із охрою впав. Розбився.

Рудий пил здійнявся в повітрі.

Вона ще тремтіла, коли він почав рухатись знову — різко, швидко, без жалю. Після оргазму все відчувалось гостро, майже боляче, майже нестерпно. Вона чула своє власне скиглення — тихе, безперервне, як у пораненої тварини.

Він рухався ще кілька разів — глибоко, з силою — і завмер. Вона відчула, як він пульсує в ній, як його сім’я виливається всередину, гаряче, густе.

Тиша.

Тільки їхнє дихання. Тільки тріск свічки. Тільки запах — охри, поту, сексу.

Він вийшов з неї. Вона відчула, як його сім’я витікає, стікає по внутрішній стороні стегна.

Касинія стояла, нахилена над столом. Ноги тремтіли. На підлозі — черепки від глечика, рудий пил охри. На її стегнах — мокре, його і її.

Сава застебнув штани. Вона чула, як він рухається позаду — спокійно, неквапно.

— Глечик, — сказав він. — Якщо спитають — ти зачепила, коли перевіряла роботу.

Вона кивнула. Не могла говорити.

— Одягнись.

Вона опустила сорочку, рясу. Тканина липла до мокрої шкіри.

Він підійшов, підняв її серпанок з підлоги. Став перед нею — близько, очі в очі. Вона дивилась на нього і не знала, що бачить: коханця, ворога, господаря.

Він заколов їй серпанок. Пальці впевнені, акуратні. Поправив волосся, заховав сиві пасма.

Потім нахилився й поцілував її. Глибоко, повільно. Вона відчула на його губах смак — солоний, мускусний, незнайомий і водночас свій. Смак її власного тіла.

— Завтра, — сказав він, відриваючись. — У коридорі біля кухні. Після обіду. Будь там.

Не питання. Наказ.

Касинія дивилась на нього.

— Там ходять монахині, — сказала вона.

Він усміхнувся. Вперше — усміхнувся.

— Я знаю, — сказав він.

І вона зрозуміла: це тільки початок.