Падіння Святої Касинії: Обернення ІІ. Запах полину

* * *

Комора пахла сушеними травами й порохом.

Касинія знайшла його там, коли сонце вже торкнулось дахів за вікном трапезної. До вечірньої служби — година, може менше. Монахині готувались, переодягались, хтось уже йшов до церкви.

Вона зайшла й зачинила двері за собою.

Темно. Одна щілина світла згори, під стелею, де дошка відійшла від стіни. Полиці з обох боків — глечики, мішечки, пучки трав, зв’язані й повішені сушитись. Запах м’яти, полину, чогось гіркого.

Він стояв у глибині, спиною до полиці. Чекав.

— Зачинила? — спитав він.

— Так.

— На засув.

Вона повернулась, знайшла засув у темряві, засунула. Дерево глухо стукнуло об дерево.

Тепер вони були замкнені. Разом. У коморі, де пахло травами й пилом, де ніхто не шукатиме настоятельку.

Він не рухався. Стояв і чекав — на що?

— Підійди, — сказав він.

Вона підійшла. Три кроки в темряві, рукою торкнулась полиці, щоб не впасти.

— Ближче.

Ще крок. Тепер вона відчувала його — тепло тіла, запах, подих.

— На коліна.

Касинія стояла. Секунду. Дві. Щось усередині чинило опір — залишок гордості, залишок того, ким вона була вчора, позавчора, все своє життя.

Вона опустилась на коліна.

Підлога тверда, холодна, вкрита соломою й пилом. Ряса задерлась під колінами, і вона відчувала кожну нерівність, кожен камінець.

Він стояв над нею. Вона дивилась угору, на його обличчя в напівтемряві — тільки контури, тільки блиск очей.

— Розстебни, — сказав він.

Вона підняла руки.

Пальці тремтіли — знайшли пояс, мотузок, вузол. Довго розплутувала, занадто довго, і він не допомагав, просто стояв і дивився, як вона возиться.

Нарешті вузол піддався.

Вона стягнула штани нижче, і він був там — перед її обличчям, твердий, гарячий. Вона бачила його вперше — у підсобці було темно, і він брав її ззаду, і вона не бачила.

Тепер бачила.

— Візьми в рот.

Касинія дивилась. Не рухалась.

Двадцять три роки. Двадцять три роки вона не торкалась чоловіка. І до монастиря — той, за кого її віддали, — він ніколи не просив цього. Він брав її швидко, грубо, мовчки, і йшов геть, і вона лежала й дивилась у стелю й чекала, поки стане легше.

Це було інше.

— Не бійся, — сказав він. Голос м’який, майже ніжний. — Повільно.

Вона нахилилась ближче. Відчула запах — гострий, мускусний, чоловічий. Запах, який вона забула. Запах, якого ніколи не знала — такий.

Торкнулась губами.

Він видихнув — різко, шумно.

Вона взяла його в рот — спочатку трохи, потім глибше. Він був великий, і їй було незручно, і вона не знала, як правильно, — але його рука лягла їй на потилицю, пальці заплутались у волоссі під серпанком.

— Повільно, — повторив він. — Не поспішай.

Вона рухалась повільно. Губами, язиком, так, як він казав. Він направляв її — рукою на голові, іноді словом, «глибше», «так», «ще».

Вона слухалась.

Смак його — солоний, різкий, незнайомий. Вона відчувала, як він пульсує в неї в роті, як його дихання стає важчим, як пальці стискаються в її волоссі.

Він рухав стегнами — повільно, неглибоко, не задихаючи її. Давав їй звикнути. Давав їй час.

— Добре, — сказав він. — Дуже добре.

І від цих слів щось всередині неї розпустилось — щось, чого вона не знала, що там було. Вона старалась більше, брала глибше, і сльози виступили на очах — не від болю, від чогось іншого.

Він зупинив її.

Витягнув із її рота — мокрий, блискучий від слини. Вона дивилась угору, на нього, губи розпухлі, очі мокрі.

— Встань.

Вона встала. Ноги затекли, коліна боліли.

Він розвернув її обличчям до полиці. Глечики задзвеніли, коли вона вхопилась за край.

— Тримайся, — сказав він.

Задер їй рясу. Сорочку під нею. Холодне повітря на шкірі — мить, і потім він був там, позаду, гарячий, твердий.

Увійшов одним рухом.

Касинія вп’ялась зубами в долоню — знову, як учора, і слід від учорашнього укусу ще не загоївся, і новий біль наклався на старий.

Він рухався швидко, жорстко, без учорашньої обережності. Полиця тряслась, глечики дзвеніли, щось упало й покотилось по підлозі.

— Тихо, — прошепотів він їй на вухо, і вона не знала, до чого це — до неї, до глечиків, до всього.

Вона намагалась бути тихо. Закушувала руку, стискала зуби, але звуки вихоплювались — тихі, безпорадні, тваринні.

Хтось пройшов повз двері.

Кроки — близько, голосно. Зупинились. Касинія завмерла, і він завмер у ній — глибоко, повністю.

Стукіт у двері.

— Є там хто?

Голос монахині. Молодий, незнайомий.

Касинія не дихала. Він теж — його груди притиснуті до її спини, нерухомі.

Ще стукіт.

— Матінко?

Вона вп’ялась нігтями в полицю. Не відповідай. Не рухайся. Нічого не роби.

Тиша. Довга, нескінченна.

Потім — кроки. Віддаляються. Зникають.

Сава почав рухатись знову.

Касинія ледь не закричала — від напруги, від полегшення, від насолоди, що вдарила одразу, різко, без попередження. Він рухався в ній швидко, рвучко, і вона відчувала, як наростає хвиля, і не могла її стримати.

— Кінчай, — сказав він їй на вухо. — Тихо. Зараз.

І вона кінчила — вкусивши руку до крові, стиснувшись навколо нього, затремтівши всім тілом. Він тримав її, поки вона тремтіла, а потім прискорився — ще, ще — і завмер, і вона відчула, як він виливається в неї, гаряче, пульсуюче.

Тиша.

Тільки їхнє дихання. Тільки запах трав, поту, сексу.

Він вийшов із неї. Вона відчула, як його сім’я витікає, стікає по стегну.

— Не рухайся, — сказав він.

Вона стояла, тримаючись за полицю. Чула, як він поправляє одяг, зав’язує пояс.

Потім — його рука на її спині. Погладив — раз, повільно, від лопаток униз. Майже ніжно.

— Гарна, — сказав він тихо.

І пішов.

Двері відчинились, скрипнули, зачинились. Його кроки — швидкі, легкі — і тиша.

Касинія стояла в коморі. Ряса задерта, сорочка мокра, між ногами — його сім’я, що стікало по шкірі. На руці — свіжий укус, кров крапала на солому.

Вона опустила одяг. Поправила серпанок. Провела руками по обличчю.

За дверима задзвонив дзвін. Вечірня служба.

Касинія вийшла з комори. Пройшла коридором, двором, до церкви. Стала на своє місце — попереду, де стоїть настоятелька, де всі бачать.

Служба почалась.

Вона рухала губами разом з усіма. Хилилась на поклонах, хрестилась, вставала на коліна. Ноги боліли. Між ногами було мокро, і вона відчувала, як волога просякає крізь тканину.

Монахині стояли позаду. Молились. Співали.

Одна з них дивилась на неї — та, зі сливою. Дивилась довго, не відводячи очей.

Касинія не обернулась.

Служба скінчилась. Монахині розійшлись. Касинія пішла до келії.

Зачинила двері. Підійшла до шафки. Налила вина — повний келих, до краю. Випила.

Сіла на ліжко. Дивилась у стіну.

Він сказав «гарна».

Вона не пам’ятала, коли востаннє хтось казав їй це. Може — ніколи.

Касинія лягла на спину. Закрила очі.

Завтра, подумала вона. Він не сказав де. Не сказав коли. Але вона знала — завтра. Післязавтра. Щодня, поки він тут.

І вона прийде.

Там, де трави пам’ятають подих,
Ваша матінка Зваба