Губи торкнулись її шиї під вухом. Слідом по шкірі пройшлась щетина. Маска на очах уже була ні до чого: світла не було в усій школі.
Олена стояла посеред власного кабінету і не знала, в який бік від неї стіл.
* * *
За тиждень нічого не сталося.
У понеділок Ірина Василівна зупинила її в учительській і діловито, як завжди, нагадала про звіт з техніки безпеки. Вадим Петрович у коридорі привітався з нею, як і раніше, на ім’я та по батькові.
У четвер увечері Ірина Василівна традиційно поставила на стіл пляшку і, не сідаючи, відсунула шухляду лабораторного стола.
— Пропоную нове правило. Телефони сюди.
Олена поклала телефон до штативів.
— Маски надягають усі, — сказала Ірина Василівна. — Можливо, крім мене.
— А ви? — спитав Денис.
— А я подивлюся.
* * *
Олена надягла маску останньою. Ірина Василівна взяла її за обидва зап’ястки і повела. Три кроки, поворот. Поклала її долоні на чиїсь груди, на сорочку.
— Тепер ви, — сказала вона.
Цього разу не вгадували. Олена розстібала ґудзики згори вниз, повільно, бо пальці не слухались. Під сорочкою було тепло, а волосся на грудях виявилось м’якшим, ніж вона чекала. Серце під долонею билося часто. Вона поклала долоню рівно на нього і тримала, поки воно не почало трохи вгамовуватись.
Тоді замовкла витяжка.
Світло сьогодні вже вимикали, зранку, з восьмої до дванадцятої. Увечері не мали.
Груди під її долонею завмерли.
— Маски не знімати, — сказала Ірина Василівна.
Олена зняла. Різниці не було.
— Колеги… — збилась Ірина Василівна. — Хвилинку.
У кабінеті шурхотів одяг. Хтось, здається, Ірина Василівна, ступив крок і зачепив стілець. Хтось розстебнув блискавку. Від вікна, з того боку, де стояв Денис, клацнула кнопка, і тихо заграла музика.
Сорочка з-під її долоні зникла.
Губи на шиї. Щетина колола незвично.
Олена відступила на півкроку і вперлась стегном у край парти, якої там не мало бути.
Губи знайшли її знову, не одразу: спершу торкнулись волосся, потім вуха. Чекали. На талію легко лягла долоня.
Руки, які досі висіли в повітрі, Олена поклала на чужі плечі — голі, сорочки вже не було.
Чужа рука торкнулась її живота поверх блузки, піднялась вище і довго не могла впоратися з ґудзиком. Олена розстебнула сама. Пальці знайшли сосок, і великий пішов довкола нього, повільно, проти годинникової стрілки.
Олена знала цей рух.
Вона взяла чужу руку за зап’ясток і повела під спідницю. Пальці пройшли по мереживу панчохи, по голій шкірі над ним і відсунули край трусів.
Олена ширше розставила ноги. Пальці увійшли не одразу: спершу повільно гладили вздовж, вгору й униз, поки тіло не пустило. Колюча щока притиснулась до її скроні.
Колонка біля вікна ледь чутно грала «Текстури» Karoon. Олена вперлась лобом у чуже плече й дихала ротом.
Потім ззаду на її талію лягли ще одні руки. Нігті, довгі й гладкі, ковзнули по животу під блузкою. До спини притулились груди, м’які.
Ірина обійшла її збоку, не відпускаючи талії, і повернула Оленине обличчя до себе за підборіддя. Вони стукнулись зубами. Ірина тихо засміялась і поцілувала її знову, вже як слід. На губах був смак чужої помади.
Чоловік перед нею важко опустився на коліна. Задер їй спідницю й потягнув труси вниз. Олена переступила через них. Він узяв її обома руками за сідниці й притягнув до себе. Язик торкнувся її там, де щойно були пальці. Поруч, зовсім близько, почувся шурхіт.
Олена схопилась за Ірину, бо ноги перестали її тримати. Ірина тримала її однією рукою за талію, другою за потилицю, і цілувала довго, не відпускаючи її губ і не даючи відвернутись. Олена стогнала їй у рот, і стогін глухнув на Ірининих губах. Іринине дихання змінилось: вона притискалась стегном до Олениного, сама того, мабуть, не помічаючи.
Хтось торкнувся губами ямки під її коліном — коротко, ледь — і зник.
Коліно підігнулось. Олена хитнулась і стегном зачепила парту. Щось покотилось, упало й розбилося.
Усі завмерли. Музика від вікна грала далі.
— Обережно, — сказала Ірина Василівна майже своїм звичайним голосом.
— Це склянка, — сказала Олена.
Знизу почувся короткий смішок.
— Відійдімо від скла, — сказала Ірина й повела її за руку.
Ішли незграбно, обмацуючи повітря. Олена наштовхнулась стегном на якийсь кут і зашипіла. Рукою вперлась у стос зошитів. Ірина намацала місце удару, потерла долонею, а тоді сіла на стіл, ліктем зсунула чиюсь сумку — та гупнула на підлогу — і лягла. Знайшла в темряві Оленину руку й потягла вниз, до себе.
Під Олениними пальцями була Іринина нога, вище — гумова смужка, що тримала панчоху на стегні, а над нею шкіра, м’якша за її власну й тепліша. Те саме місце, куди тиждень тому Ірина поклала її руку.
Тоді стала між Ірининими колінами, нахилилась і торкнулась її губами.
Жінці вона робила це вперше. Ніс заважав, дихати було нічим. Ірина поклала руку їй на потилицю. Потім підвела стегна назустріч, різко, нетерпляче. З її ноги злетіла туфля й стукнула об підлогу. Олена притиснула її стегна обома руками до стола.
— Повільніше, — сказала Олена.
Іринині стегна опустились на стіл і більше не поспішали. Під Олениними долонями ходив живіт, вгору й униз, дедалі частіше. Стіл тихо поскрипував.
Позаду скрипнув паркет. Чужа долоня провела по Олениній спині, невпевнено, ніби шукала дорогу, і спустилась на стегна. Олену підняли за таз, трохи. Чоловік ткнувся в неї раз, другий, промахнувся, і вона сама завела руку назад і направила його.
Вона не відірвалась від Ірини. Тільки прошепотіла, майже не розтуляючи губ:
— Вадим?
Він зупинився. Зовсім, навіть дихання позаду стихло. Олена чекала, що хтось скаже «мимо». Ірина нічого не відповіла.
Олена подалась назад, на нього.
Він рухався сильно, різко, вчепившись пальцями в її стегна, і надовго його не вистачило. Видихнув крізь зуби й завмер. Вийшов, але не відступив: притиснувся до неї, лобом до її спини, і стояв так, важко дихаючи. Потім відступив, але недалеко — Олена ще чула його дихання.
У шухляді лабораторного стола задзвонив телефон. Олена впізнала мелодію.
Вона не підвелась.
За хвилину щетина торкнулась її сідниць, слідом губи. Тоді замість губ до сідниць притиснувся теплий живіт, і він увійшов з першого разу, ніби знав її, — повільніше, глибше. Обидві його руки лежали на її стегнах. Хтось поклав руку поруч із його рукою. Пальці зійшлись і якийсь час так і лежали.
Ірина під нею кінчила довгим видихом крізь ніс. Стиснула Оленину голову стегнами, потім відпустила, полежала й вислизнула вбік. Під Олениною щокою лишився теплий, вологий стіл.
Олена лягла на нього грудьми. Чоловік позаду тримав її за стегна і нікуди не поспішав. Вона кінчила, впираючись лобом у стільницю, з розтуленим ротом, але мовчки.
Під кінець він вийшов і кінчив їй на спину, важко видихнувши. Ще якийсь час тримав її за стегна.
Від вікна, крізь музику, долинув голос Ірини Василівни. Тихий, той самий, з лаборантської:
— Тихо. Не поспішай.
Олена лежала на столі й не знала, хто з ким.
* * *
По внутрішньому боці стегна текло сім’я. Олена стисла ноги й ще якийсь час не підводилась.
— Серветки є? — спитала від вікна Ірина Василівна.
— У лаборантській, — сказала Олена.
Вона знайшла двері рукою, з першого разу. Цей шлях вона знала й без світла: шість кроків, раковина, рулон паперових рушників на тримачі праворуч. Відмотала, витерла стегна, потім спину. Повернулась із рулоном.
— Кому треба? — сказала вона в темряву.
Три руки потягнулись до неї з різних боків, і вона відривала по шматку й вкладала в долоні, не знаючи, в чиї. Тоді намацала свій стіл і ретельно його витерла.
Одяг шукали навпомацки, кожен у своєму кутку. Олена знайшла на підлозі свої труси, а під столом чужу туфлю. Від вікна щось гуркнуло, і хтось сказав: «Вибачте». Ніхто не відповів.
Витяжка загула раніше, ніж спалахнули лампи. Олена мружилась на світло з туфлею в руках.
Ірина Василівна стояла біля вікна в одній туфлі. Денис застібав сорочку. Вадим Петрович стояв біля дверей, у розстебнутій сорочці, і дивився в підлогу. Біля першої парти блищало скло.
— Оце так розслабились, — сказав Денис.
— Буває, — хмикнув Вадим Петрович. — Мабуть.
— Скло біля першої парти, — сказала Ірина Василівна. — Обережно, колеги.
— Я приберу, — сказав Денис.
Він пішов по віник у лаборантську.
Олена підійшла до вікна й простягла Ірині Василівні туфлю. Та подивилась на туфлю, потім на Олену.
— Дякую, — сказала вона.
Сіла на підвіконня й узулась. Потім дістала каблучки з чашки Петрі й надягла. Одну впустила, підняла, надягла знову.
Телефони з шухляди розібрали мовчки.
* * *
Удома Сергій не спав.
— У вас теж світло вимикали? — спитав він.
— Вимикали.
* * *
Педрада почалась о восьмій. Ірина Василівна зачитувала порядок денний: звіт з техніки безпеки, графік чергувань. Вадим Петрович записував щось у блокнот. Олена дивилась на свої руки.
Денис дивився на проектор.
Наступна історія тут за тиждень-другий. Дам знати на t.me/s_zvaba
Відгукнулось? Варте було прочитання?
Читати мене — безкоштовно. Віддячити — за бажанням.
Хтось лишає на філіжанку доппіо, а хтось — на келих чилійського. Але спершу — на ЗСУ.
Нещодавно пригостили:
Віка · Юрій Саульян · Галина · Сергій · Олег
Також у жанрі «Хтиві історії»
Пес кинувся з кущів — чужий, без господаря — і її собака зупинилась і стала чекати: хвіст рівно, терпляче. —…
Густав прокидався завжди о шостій. Тіло знало час раніше за свідомість — він відкривав очі за хвилину до того, як…
Жінка повернулася до двору вночі. Платан стояв під місяцем, кора сріблилася, шорстка й тепла від денного сонця, що ще не…
Рудий вибіг першим — як завжди — але за ним іще один пес, чорний, незнайомий. Вона побачила двох чоловіків на…
Його долоні лягли їй під майку — на голу спину, на теплу шкіру, яка завжди тепліша, ніж він очікує, ніби…