Бюстгальтер Олена зняла, не розстібаючи блузки. Розстебнула застібку на спині крізь тканину, вивільнила бретельки через рукави і витягла його знизу, з-під поли. Так переодягаються в роздягальні басейну, коли поруч чужі люди. Тільки тут ніхто не відвертався.
— Денисові, — нагадала Ірина Василівна.
Олена простягнула. Бюстгальтер був звичайний, тілесний, з розтягнутою лівою бретелькою, яку вона щоранку збиралась перешити. Денис узяв його двома пальцями, як беруть чужу рукавичку, і тримав над столом, не знаючи, куди покласти.
Без нього блузка лягла інакше. Від витяжної шафи тягнуло холодом. Олена бачила, куди дивиться Вадим Петрович і куди Денис. А Ірина Василівна дивилась на них обох.
* * *
Почалося все з перевірки.
Того дня з управління освіти приїхали дивитись, як школа веде електронний журнал, а посеред контрольної в дев’ятому оголосили тривогу. Півтори години в укритті, один ліхтарик на всіх, і контрольна, яку тепер треба було писати наново. Олена повернулась у кабінет о пів на шосту, сіла за свій стіл і довго не вмикала світло.
О шостій двадцять постукала Ірина Василівна. Пляшку грузинського напівсолодкого вона тримала так, ніби несла документ на підпис.
— Колеги, — сказала вона, хоча в кабінеті була тільки Олена. — Мені треба випити, і мені треба не самій. У вас тут є посуд.
Посуду не було. Були мірні склянки з поділками. Олена сполоснула дві під краном у лаборантській і поставила на стіл.
Ірина Василівна налила до риски «100».
— Точність, — сказала вона. — Вам би сподобалось.
Вадима Петровича покликала сама Ірина Василівна. Подзвонила йому й сказала: «Вадиме, тут є третя склянка». Він прийшов за п’ять хвилин, у пальті, ніби вже збирався додому. Сів на першу парту, поставив ноги на стілець, а пальто так і не зняв. Денис з’явився пізніше, з драбиною. Роутер на весь поверх висів над дверима Олениного кабінету й зависав мало не щовечора, тож Денис лазив до нього, як інші ходять поливати вазони. Перезавантажив, зліз і лишився з драбиною в руках, поки Ірина Василівна не сказала: «Денисе, поставте драбину й сядьте, ви робите мені нерви».
Говорили про директора, який перед комісією сказав «у нас усе цифровізовано» і не зміг увійти у власний акаунт. Про батьківський чат, де хтось о другій ночі спитав, за що сім балів. Олена сміялась, а потім почула, що сміється голосніше за інших, і замовкла. Помітив це тільки Вадим Петрович, і нічого не сказав.
О пів на восьму розійшлись, бо маршрутки. Склянки Олена мила сама. На одній лишився відбиток помади Ірини Василівни, кораловий, і змивався погано.
* * *
Наступного четверга Ірина Василівна прийшла знову, вже без пояснень. Вадим Петрович приніс сир і різав його канцелярським ножем. Денис приніс чипси й колонку, яку так і не ввімкнули. Олена приготувала склянки заздалегідь — і коли зрозуміла, що зробила це о другій, на перерві, ще постояла над ними в лаборантській з мокрими руками.
Так склався факультатив. Назву придумала Ірина Василівна, коли створювала чат. Вона сідала на Оленин учительський стілець і жодного разу не спитала дозволу. Вадим Петрович займав першу парту. Денис крутився на лабораторному табуреті, поки Ірина не забрала табурет і не дала йому звичайний стілець. Олена ходила між лаборантською і кабінетом: долити, принести, забрати. Їй подобалось бути тією, без кого тут не обійдуться. Удома такого не було давно. Сергій на четверги не зважав. Казав «відпочинь там», і в цьому «там» не було ні ревнощів, ні цікавості.
Третього четверга Ірина Василівна постукала нігтем по склянці.
— Пропоную гру. Правда чи дія. Не дивіться на мене так, Вадиме Петровичу, я знаю, що ми не у восьмому класі. Саме тому. Правила такі. Відмовитись можна раз за вечір. Брехати не можна. Що сказано в кабінеті, лишається в кабінеті. Веду я.
Перші правди були безпечні. Вадим Петрович розповів, що в дев’яносто третьому торгував на Сьомому кілометрі турецькими светрами і досі вміє скласти двадцять штук в одну сумку. Денис зізнався, що заходить у журнал під паролем директора, бо той приклеїв його стікером до монітора. Олена сказала, що за все життя в Одесі жодного разу не була в Оперному, і всі посміялись, бо ця правда нічого не важила.
Тоді Ірина Василівна спитала Дениса:
— На кого з присутніх ви дивитесь на педраді?
Денис почервонів від шиї вгору.
— На проектор.
— Брехати не можна.
— Я не брешу.
— Добре, — легко погодилась вона й повернулась до Олени. — Правда чи дія?
Після Денисової правди правда стала небезпечною. Олена вибрала дію.
Ірина Василівна подивилась на неї так, як дивилась на тих, хто здає плани із запізненням.
— Бюстгальтер. Не знімаючи блузки. І віддайте Денисові. Хай потримає, раз його так цікавить проектор.
* * *
Зрештою Денис поклав бюстгальтер у шухляду лабораторного стола, до штативів, і зачинив. Олена згадувала, що він там, щоразу, коли тягнулась по пляшку і блузка терлась об соски. Тягнулась вона частіше, ніж треба.
— Вадиме Петровичу. — Ірина Василівна долила йому до риски. — Дія. Поцілуйте когось так, як цілують удома.
— Удома мене вже четвертий рік ніхто не цілує, Ірино Василівно.
У кабінеті стало тихо, тільки гула витяжка.
— Тоді як цілували.
Він довго крутив склянку за ніжку, дивлячись на поділки.
— Відмовитись можна раз за вечір, — сказав він.
— Можна, — погодилась Ірина Василівна.
Він не відмовився. Устав з парти й зупинився між двома столами, Олениним і учительським. Олена встигла подумати, що треба поставити склянку. Він обійшов її і підійшов до Ірини Василівни.
Ірина Василівна не встала йому назустріч. Він нахилився і взяв її за підборіддя, як беруть чашку, яку боїшся розлити. Цілував довго. Її рука знайшла край стола і тримала його, поки поцілунок не скінчився.
Коли він випрямився, Ірина Василівна не сказала «колеги». Вона налила собі й випила. На його нижній губі лишився кораловий слід, і витирати його він не став.
* * *
Ще за тиждень Вадим Петрович приніс маски для сну — чотири, сині, з логотипом Укрзалізниці, ще в целофані.
— Лишились з поїздок, — сказав він. — Кращого в мене немає.
Ірина Василівна придумала гру за хвилину. Один у масці, хтось інший торкається його руки, від пальців до ліктя. Треба вгадати хто. Перед першим раундом вона зняла каблучки й поклала в чашку Петрі.
— Щоб було чесно.
Спершу це було смішно. Денис вгадував за запахом — Вадим Петрович пах крейдою, Ірина Василівна парфумами, Олена пральним порошком, — і всі обурювались, що так нечесно.
— Тоді наступного четверга всі користуються одним парфумом, — сказала Ірина Василівна.
— Одним? — Вадим Петрович подивився на неї поверх склянки.
— Не переживайте, Вадиме Петровичу, — сказала Олена. — Можна взяти унісекс.
— Вадима Петровича хоч чим пшикай, — сказав Денис. — «Шипр» не переб’є.
— У мене не «Шипр». Донька дарувала. Кінза.
— Kenzo, Вадиме Петровичу, — сказала Ірина Василівна. — Скільки вас вчити.
— У мене є, — сказав Денис. — Molecule 01.
— Звучить як вакцина. Модерна якась.
— Дівчатам подобається.
— Дівчатам, — сказав Вадим Петрович і подивився на Ірину Василівну.
— Підходить, — сказала Ірина Василівна.
Наступного четверга Денис пшикав кожному сам: на зап’ясток і на шию, під вухо. Ірина Василівна підставила шию, не відводячи очей. Вадим Петрович подав зап’ясток і замовк, коли Денис сказав «і шию теж». Олена пшикнула собі сама. За хвилину так пахнув уже весь кабінет.
Каблучки Ірина Василівна зняла ще з порога.
— Тепер інакше. Один у масці. Я мовчки показую, хто підходить. Той дає руку й більше нічого не робить. А той, хто в масці, сам вирішує, куди її покласти. Розмовляти не можна нікому.
Олена надягла маску першою. Темрява пахла целофаном. Чиясь долоня лягла в її долоню і завмерла — суха, тепла, без каблучок. Вона не знала чия.
Взяла її за зап’ясток і поклала собі на шию. Пальці не рухались, тільки великий повільно пройшов під щелепою, до вуха й назад. Олена повела чужу руку нижче, до своєї ключиці. Вільною рукою розстебнула ґудзик, потім другий. І завела руку під блузку, на голі груди.
Рука накрила груди й тримала, не стискаючи. Потім великий палець пішов довкола соска, повільно, проти годинникової стрілки. І ще раз. Олена чула, що в кабінеті ніхто не дихає, крім неї. Вона дихала ротом і нічого не могла з цим вдіяти.
— Час, — сказала Ірина Василівна.
Олена відпустила зап’ясток. Рука забиралась повільно, і великий палець відірвався від шкіри останнім.
— Хто?
— Денис, — сказала Олена.
— Мимо.
Маску вона не зняла, поки не застебнула блузку. А коли зняла, Денис дивився в підлогу. Вадим Петрович наливав вино рівною рукою. Ірина Василівна дивилась на Олену.
Денисові дісталась рука, яку він поклав собі на коліно і одразу ж прибрав. Сказав «Вадим Петрович». Це була Ірина Василівна, і всі засміялись.
Вадим Петрович маску надягати не став.
— Відмова, — сказав він.
— Ви її сьогодні не використовували, — погодилась Ірина Василівна.
Тоді вона надягла маску сама і віддала Вадимові Петровичу право показувати. Він кивнув на Олену.
Ірина Василівна взяла Оленину руку й поклала собі на коліно. Повела вгору, під спідницю, по внутрішньому боці стегна, до мережива на краю панчохи. Там зупинила. Шкіра над мереживом була гаряча, і Ірина Василівна тримала Оленину руку на ній, притиснувши своєю долонею. Олена відчувала, як під пальцями ходить м’яз, коли та переставляє ногу.
— Досить, — сказала Ірина Василівна сама, хоч час ніхто не рахував. Зняла маску. — Олена.
— Як ви вгадали?
Ірина Василівна дістала каблучки з чашки Петрі й надягла по одній.
* * *
Пішла Олена першою, о сьомій п’ятнадцять, бо написав Сергій.
— Склянки лиште, — сказала Ірина Василівна. — Я помию.
На зупинці вітер забрався під пальто, і Олена згадала, що на ній нема бюстгальтера. Він лежав у шухляді, між штативами, а завтра о восьмій ту шухляду першою відкриє лаборантка Людмила Петрівна, яка вже двадцять років знає все про всіх. Олена пропустила маршрутку й пішла назад.
Охоронець на вході дивився серіал з телефона й махнув рукою, не підводячи голови. Третій поверх був темний, але з-під дверей її кабінету йшла смужка світла. Голосів не чулося.
Олена відімкнула лаборантську своїм ключем — у неї окремі двері з коридору. У темряві ще стояв Денисів парфум. Не вмикаючи світла, вона підійшла до дверей у кабінет. Скло в них наполовину заклеєне таблицею розчинності, і один кут таблиці давно відклеївся.
Ірина Василівна сиділа на краю учительського стола. Блузка розстебнута, бюстгальтер — чорний, з мереживом, зовсім не такий, як Оленин, — спущений під груди, і груди лежали на ньому важко. Спідниця зібрана на стегнах. Вадим Петрович стояв між її колінами.
Вона тримала його за зап’ясток і вела його руку, як Олена годину тому.
— Не так. Отут.
Поклала його долоню собі на груди. Великий палець пішов довкола соска, повільно, проти годинникової стрілки.
Олена торкнулась власної блузки в тому самому місці.
— На коліна, — сказала Ірина Василівна.
Коліна в нього хруснули. Вона взяла його голову обома руками й притягла до себе. Олена бачила його потилицю між її стегнами і її пальці в його сивому волоссі. Ірина Василівна то притягала його, то відштовхувала.
— Повільніше. Я сказала повільніше, Вадиме.
Олена сповільнила руку.
Одна туфля впала з її ноги й стукнула об підлогу. Ірина Василівна схрестила ноги в нього на спині.
Олена стояла, притиснувшись стегном до холодного краю раковини. Рука сама опинилась під спідницею. Колготки заважали, і вона притискала долоню крізь них, вологу тканину, і рухала рукою так, щоб не було чути.
— Вставай. Досить.
Пряжку його ременя Ірина Василівна розстебнула сама, впевнено, без жодного зайвого руху. Лягла на спину й ліктем зсунула зі стола теку з написом «План виховної роботи на І семестр». Одну ногу вона закинула йому на плече й сама направила його в себе.
Ритм задавала вона. П’ятою натискала йому на спину, коли хотіла глибше, і він слухався. Ніжки стола шкрябали по підлозі. Звуки, які вона видавала, спершу були словами — «так», «тримай», «не зупиняйся» — і поступово ставали просто диханням. Під лампою Олена бачила її живіт зі складками, сріблясті розтяжки на стегнах. Ірина Василівна нічого не прикривала.
Вадим Петрович кінчив першим. Завмер, видихнув їй у шию: «Вибач».
— Ще не все. Руку.
Вона взяла його руку, поклала собі між ніг і накрила своїми пальцями. Рухала його пальцями своїм темпом, швидко, коротко. Кінчила довгим видихом крізь ніс і стиснула його руку стегнами так, що він не зміг би її забрати, навіть якби захотів.
— Отак, — сказала вона.
І лежала з розплющеними очима, дивлячись на плафон, у якому чорніли сухі мухи.
Олена стояла з рукою на вологих колготках і боялась ворухнутись.
Ірина Василівна сіла. Поправила бюстгальтер, застебнула блузку, ґудзик за ґудзиком. Потім відсунула шухляду лабораторного стола, ніби знала, що там, і дістала Оленин бюстгальтер. Подивилась на розтягнуту бретельку.
— Вона по нього повернеться, — сказала вона.
Склала його вдвоє, акуратно, як складають білизну в магазині, і поклала на середину учительського стола.
Вони вимкнули світло й вийшли з кабінету. Олена дочекалась, поки в коридорі стихнуть кроки, і ще трохи постояла в темряві. Потім зайшла, взяла зі стола бюстгальтер. Він лежав рівно на тому місці, де щойно лежала Ірина Василівна.
* * *
Удома Сергій спав під телевізор. Олена стягла колготки у ванній і довго тримала їх у руці, перш ніж кинути в кошик.
О двадцять третій дванадцять у чаті з’явилось повідомлення: «Колеги, у четвер як завжди. Буде нове правило».
Олена написала «+» і стерла.
Відповіла вона вранці, з учительської, тим самим плюсом. Він був третій.
Наступна історія тут за тиждень-другий. Дам знати на t.me/s_zvaba
Відгукнулось? Варте було прочитання?
Читати мене — безкоштовно. Віддячити — за бажанням.
Хтось лишає на філіжанку доппіо, а хтось — на келих чилійського. Але спершу — на ЗСУ.
Нещодавно пригостили:
Віка · Юрій Саульян · Галина · Сергій · Олег
Також у жанрі «Хтиві історії»
Пес кинувся з кущів — чужий, без господаря — і її собака зупинилась і стала чекати: хвіст рівно, терпляче. —…
Галя побачила їх ще в Одесі, окремо. Дівчина стояла на пероні з невеликим рюкзаком, у легких спортивних штанах і футболці,…
На фуршеті було чоловік тридцять. Біле вино, тарталетки, візитки. Вона стояла біля вікна з келихом, який нагрівся в руці. Поруч…
Його долоні лягли їй під майку — на голу спину, на теплу шкіру, яка завжди тепліша, ніж він очікує, ніби…
Губи торкнулись її шиї під вухом. Слідом по шкірі пройшлась щетина. Маска на очах уже була ні до чого: світла…