Ніч була місячна, сіре світло лягало на стіну, на чорний хрест над узголів’ям.
Софі лежала боком, притиснута до Марі-Мадлен, рука під її сорочкою — на грудях, тоді нижче, по ребрах, по животу. Марі-Мадлен не рухалась, тільки дихання змінилось. Розплющила очі, глянула вгору, на хрест.
— Дивиться, — сказала.
— Хай дивиться. Він до цього звик.
Долоня Софі лягла їй на лобок, накрила.
— Кари не боїшся?
— Скільки я вже каялася. І не тільки за своє.
Софі повела пальцем — раз, повільно. Марі-Мадлен на мить прикрила очі.
— За чиє ж іще?
— За твоє переважно.
— І скільки?
Палець пішов глибше.
— «Винна, що заснула на вечірньому читанні».
Марі-Мадлен не розплющила очей.
— Ага. Як тут не заснеш.
Палець Софі рухався повільно, без наміру поспішати. Марі-Мадлен розвела коліна трохи ширше, впустила глибше.
— Це колись погано скінчиться, — сказала Софі.
— Що пропонуєш? Скасувати наші побачення?
— Які побачення. — Софі гмикнула. — Це проща.
— Проща.
Долоня пішла по животу вниз, спинилась низько. Палець ліг зверху, повів колом — повільно, раз, і ще.
— Вечірня проща. У темряві, довго, до святого місця.
— На прощу йдуть по відпущення гріхів. З твоєї вертаються з оберемком нових.
Марі-Мадлен втягла повітря крізь зуби. Стегно її піднялось назустріч руці.
— Ще не дійшла до святого місця.
Софі посунулась нижче по ліжку, плечем розвела їй коліно. Подих її був уже низько, над самою шкірою.
— Дійду — спокутую.
Марі-Мадлен розплющила одне око, глянула вниз.
— Довга в тебе дорога.
— Спокута — важка праця.
Софі торкнулась язиком — раз, знизу вгору, повільно. Долоні лягли їй на стегна, розвели.
Марі-Мадлен опустила голову назад.
— А я через тебе, — сказала вона за якийсь час, — каялася у порушенні великого мовчання.
Софі підвела очі, руки не прибрала. Пальці її й далі ходили повільно.
— Це коли ти реготала задерши ноги?
— Це коли ти підсунула мені Аретіно.
— Треба було сказати в капітулі, що винний Аретіно.
— От і я про те. А сказала — сама.
Софі пирснула — Марі-Мадлен відчула це стегном. Язик повернувся — повільно, знизу вгору, тоді колом. Марі-Мадлен стисла губи.
— Там жінка кохається і колише дитину, щоб та не прокинулась, — сказала Софі в неї між ніг. — Прокинеться — і все, кінець.
— А в нас… — Марі-Мадлен видихнула, — …замість дитини пів сотні жінок, яких не варто будити.
— От тому й треба тихо.
Язик пройшовся ще раз, тим самим шляхом, не кваплячись. Марі-Мадлен втислась потилицею в подушку, пальці згребли простирадло.
— Тихо, — процідила. — А хто дав книжку, від якої не втихнеш.
Софі не відповіла — рот був зайнятий. Провела язиком, спинилась там, де Марі-Мадлен затихала, побула там.
— «Аретіно — каналья, але мав талант». Твої слова.
— Мої. Пошепки.
— Не пошепки. Тому й чули.
За стіною — кроки. Софі завмерла, язик спинився. Марі-Мадлен розплющила очі.
Кроки наблизились. Стали десь проти дверей.
Обидві не дихали. Хрест на стіні, сіре світло, десь у крилі — чиясь безсонна хода.
Кроки рушили далі. Стихли.
Софі підвела голову, послухала ще.
— Пішла, — сказала Марі-Мадлен.
— Твоя проща ледь не скінчилась.
— Ще ні.
Помовчали. Тоді:
— А сьогодні я мало не розсміялася на читанні.
Софі глянула на неї.
— Ти? На читанні?
— Мало не розсміялася.
— З чого.
— Сестра Колетта читала мартиролог. Пам’ять святої Клари Ассизької.
Софі спинилась.
— Уголос.
— Уголос. «Clara Assisiensis, virgo.» І про волосяницю, про піст.
— А ти сиділа.
— Сиділа. Як усі.
Софі опустила голову. Язик ліг знову, і сказала вона тихо, вже в неї між ніг:
— Це через мене. Я її так назвала.
— І добре. — Марі-Мадлен перевела дух. — Бо як інакше. Зранку прикладаєшся до розп’яття, а ввечері — «прикладись до клітора»?
— «Прикладись до святої Клари» — те саме прикладання. І там, і там свято.
— От. Клара Ассизька не дарма в печері сиділа.
— Чи спала.
— Ми її розбудили.
Тепер Софі не гралася. Марі-Мадлен це відчула одразу — темп змінився, став наполегливий, без пауз на слово.
— Тихіше, — вихопилось у неї.
— Ти сама просила «прикладайся».
— До мощей так не прикладаються.
Софі й не думала спинятися. Марі-Мадлен затиснула собі рот долонею, дихала крізь пальці. Друга рука знайшла Софіїне волосся, тримала.
— Як гадаєш, — Софі підвела голову на секунду, — Ассизька хотіла, щоб до неї прикладалися?
— Спитай завтра у настоятельки.
Марі-Мадлен сказала це крізь зуби. Стегна зійшлися їй на скронях. Тіло вигнулось, завмерло. Крик утримала в долоню.
Софі не підводилась, поки те не минуло.
Марі-Мадлен лежала, дихала. Софі підтяглась вище, лягла поруч. Ліжко було вузьке, коліно лягло на коліно. Її губи, коли поцілувала Марі-Мадлен у плече, були ще вологі.
Якийсь час мовчали.
— У п’ятницю знову капітул, — сказала Софі.
— Знаю.
— Що казатимеш.
Марі-Мадлен подумала.
— Що заснула на читанні.
— Ти не спала.
— Ще не п’ятниця.
— Полежи зі мною ще трохи, — сказала Марі-Мадлен.
— Гаразд. Трохи.
Соломія Зваба
Відгукнулось? Варте було прочитання?
Їм за стіною добре. Зробіть, щоб і авторці було незле — киньте гріш Соломії.
Безпечно через Donatello
Із серії: На берегах габіту
Також у жанрі «Відлуння пристрастей»
Пропозиція Вона залишалася три дні. Не постійно — зникала вранці, коли сонце ставало занадто яскравим, поверталася ввечері, коли тіні подовжувалися.…
Інжир тріскається в пальцях. Беру половинку, відкушую — м'якіть тепла від денного сонця, що ще ховається у плодах, червона, з…
Серпень стояв такий, що камінь у келії не остигав і вночі. Марі-Мадлен сиділа на ліжку у самій сорочці, мокрій під…
Софі знайшла її мізинець на другому вірші. Псалом ішов рівно, голоси старших сестер тримали тон. Новіціатка ліворуч боялась збитись і…
Дощ ішов з обіду. Софі сиділа в Марі-Мадлен на підвіконні, підібгавши ноги під рясу, спиною на одну сторону віконного укосу,…
Скрипторій у січні протоплювали один раз на день, після ранкової меси. До вечора тепло сходило в стіни. Софі сиділа над…