Сліди на ґратах: Сповідь шоста

Час читання: 3 хв.

«Бо сильне, як смерть, кохання…»

Філіп сидів у сповідальні. Він прийшов раніше, як завжди. Він більше не казав собі, що це випадковість.

Її кроки. Повільні, рівні.

Шурхіт тканини. Скрип лавки.

— Благослови мене, отче, бо я згрішила.

— Від останньої сповіді минуло сім днів.

— Слухаю вас, сестро.

—Я вам не все розповіла. Про ту ніч. Про нішу, де стояла сестра Катерина.

Філіп не ворухнувся.

— Я сказала, що бачила її. Що потім підійшла і стала там, де стояла вона. Камінь був теплий від її спини.

— Я пам’ятаю, — сказав він.

— Але я не сказала, що було потім.

Вона говорила тихо, повільно.

— Наступної ночі я прийшла знову. Сама. Місяць був такий самий — повний, холодний. Світло падало в нішу, як тоді.

Філіп стиснув коліна.

— Я стала спиною до каменю. Там, де стояла вона.

— Сестро…

— Камінь був холодний, отче. Ніхто не зігрівав його переді мною. Я відчула холод крізь сорочку. На лопатках. На сідницях.

Він мовчав.

— Я просто стояла. Спершу. Дивилась на місячне світло на підлозі. Слухала тишу. Думала — що вона відчувала? Катерина. Чому прийшла саме сюди?

Вона зупинилась.

— І тоді я поклала руку на живіт. Поверх сорочки. Просто поклала.

Філіп закрив очі.

— Рука лежала на животі. Нерухомо. Я відчувала власне тепло крізь тканину. Серце билося. Не швидко — але я його чула.

— Ви могли піти, — сказав він. — Ви ще могли піти.

— Так, отче. Могла.

Вона замовкла.

— Але рука почала рухатись. Сама. Я не наказувала їй. Вона просто рухалась — вниз, до краю сорочки. Пальці знайшли тканину. Підняли.

Філіп дихав важко. Він чув власне дихання в тісноті сповідальні.

— Нічне повітря на стегнах, отче. Прохолодне. Я здригнулась. Але не забрала руку.

— Сестро, я не думаю…

— Пальці торкнулись шкіри. Живота. Повільно вниз. Я закрила очі.

Він мовчав.

— І тоді я подумала про вас.

Філіп завмер.

— Про ваші руки, отче. Довгі пальці. Вузькі долоні. Я уявила, що це ви стоїте за мною. Що це ваша рука на моєму животі. Ваші пальці під моєю сорочкою.

Він не міг говорити.

— Я рухала рукою і думала — ось так би рухались ви. Повільно. Обережно. Ніби боїтесь.

Вона говорила тихо, майже шепотом.

— Пальці нижче. В тепло. Де волосся. Де волого.

Філіп почув власний подих — уривчастий, нерівний. Він мав її зупинити. Він мав сказати — досить, сестро. Ваша покута. Йдіть.

— Ви слухаєте, отче?

— Так, — сказав він.

— Я притулилась спиною до каменю. Міцніше. Голова закинута назад. Ваша рука — моя рука — рухалась повільно. Пальці всередині, отче.

Вона зробила паузу.

За ґратами — ледь чутний рух. Шурхіт тканини об тканину. Ритмічний.

Вона чула.

— Я стояла в тій ніші й уявляла вас позаду. Ваше тіло за моєю спиною. Вашу руку між моїх ніг. Ваші пальці всередині мене.

Його дихання стало швидшим. Вона говорила повільніше.

— Коліна тремтіли. Я боялась впасти. Але не зупинялась. Рука рухалась. Ваша рука, отче.

Рух за ґратами швидший. Вона чула.

— Я думала — чи ви знаєте? Чи ви відчуваєте? Десь там, у своїй келії — чи прокидаєтесь серед ночі? Чи лежите в темряві й думаєте про мене?

Його дихання зривалось.

— Я притиснулась до каменю. Сильніше. Ще. Уявила вашу вагу на мені. Ваш подих на моїй шиї.

Вона говорила ще повільніше. Слово за словом.

— Пальці глибше. Швидше. Коліна зігнулись. Я відчувала, як наближається. Як тіло напружується. Як важко дихати.

Рух за ґратами — швидкий, відчайдушний.

— І тоді я уявила ваш голос. Ваш голос, який каже моє ім’я. Беатриче.

Вона замовкла.

За ґратами — короткий, здавлений видих. Тиша. Важке, повільне дихання.

Вона чекала. Десять секунд. Двадцять.

— Все добре, синку.

Його дихання завмерло.

— Не переживай. Так всі роблять. Ви ж не зробили нічого поганого. Просто слухали. І я просто говорила.

Він мовчав.

— Отче?

Нічого.

— Ваша рука тремтить, — сказала вона. — Я бачу крізь ґрати.

Він не відповідав.

— Мені йти? Чи ви хочете дати мені покуту? Мені не треба покути, отче. Мені було добре там, у ніші. І вам щойно було добре тут. Хіба це гріх?

Шурхіт тканини. Вона встала.

— До наступного тижня, отче.

Її кроки — повільні, рівні — віддалялись по коридору.

Філіп сидів у темряві. Рука мокра. Сутана мокра. Коліна тремтіли.

Він мав помолитись. Попросити пробачення. Впасти на коліна.

Але він чув тільки її голос.

Синку.

---