Сліди на ґратах: Сповідь четверта

«Сад замкнений — сестра моя, наречена…»

Філіп прийшов до сповідальні раніше. Сидів у темряві й чекав. Він знав звук її кроків — повільних, рівних. Він не хотів знати, але знав.

Шурхіт тканини. Скрип лавки.

— Благослови мене, отче, бо я згрішила.

— Слухаю вас, сестро.

— Була нетерплячою до сестри Маргарити. Вона довго шукала псалом під час служби, гортала сторінки, і я подумала про неї недобре. Не сказала вголос, але подумала.

Вона зупинилась.

— Пропустила вечірню молитву. Заснула в келії після роботи в саду й не прокинулась до дзвону.

— Господь бачить наші слабкості, — сказав Філіп.

— Так, отче.

Він чекав.

— І ще, отче. Щось, про що я давно не говорила. Про Сен-Мартен.

Він випрямив спину. Вона рідко згадувала той монастир.

— Там була мийна кімната, — почала вона. — Тісне приміщення біля кухні. Чани з водою, підігрітою на вогні. Пара, запах золи й лаванди.

Філіп слухав.

— Одного вечора я там мила шию, плечі. Поруч були інші сестри. Всі мокрі, розпарені від гарячої води і пари. І поруч зі мною була сестра Агата.

— Агата?

— Років сорок, може більше. Пишнотіла. Широкі стегна, важкі груди.

— Так.

— Я мила себе, отче. Але не могла відвести від неї очей.

— Чому?

— Не знаю. Просто не могла.

Вона замовкла. Він чув її дихання — рівне, спокійне.

— Вона стояла поруч зі мною. Обмивала себе віхтем — плечі, шию, під руками. Повільно. Вода стікала по спині, в ложбинку над сідницями, і далі по ногах.

Філіп не рухався.

— Її шкіра була розпарена, рожева від гарячої води. Широкі стегна, м’яка талія. Тіло жінки, яка вже жила, повноцінним життям.

— Сестро…

— Я мила себе, але дивилась на неї. Довше, ніж мала. Потім вона повернулась набік. І я побачила її збоку.

— Що ви побачили?

Він спитав перш, ніж встиг зупинитись.

— Груди, — сказала вона. — Важкі, повні. Соски темні. Живіт — м’який, не плоский. Стегно широке, з ямочкою збоку. Вона підняла руку, щоб обмити під нею. І груди піднялись разом з рукою, а потім опали. Я бачила, як вода стікає по них, по животу, нижче. По волоссі внизу живота.

Філіп закрив очі.

— Там було тісно, отче. Ми стояли близько. І коли вона нахилилась до чана, її стегно торкнулось мого. На мить.

Вона замовкла.

— Я завмерла. Просто стояла з віхтем в руці і не могла поворухнутись.

— І?

— Вона закінчила, вдяглась і пішла. Це ще не все, отче.

Він не відповідав.

— Тієї ночі мені снилось.

— Снилось?

— Сен-Мартен. Мийна кімната. Але ми були самі — тільки я і вона. Ніяких інших сестер. Тільки пара і тепло.

Філіп відчув, що його руки на колінах стискаються.

— Вона стояла переді мною. Оголена. І простягла мені віхоть. Сказала — допоможи. Я простягла руку, отче. У сні. Взяла той віхоть. Мокрий, теплий. І потягнулась до неї.

— І?

— Я прокинулась.

Філіп видихнув.

— Прокинулась до дзвону, — продовжила вона. — В келії було темно. Серце калатало. І сорочка… сорочка була волога, отче. Але не від поту.

Він мовчав.

Вона замовкла. Він чекав, що вона продовжить. Рахував удари серця. Десять. Двадцять.

— Сестро? — сказав Філіп.— Вибачте, отче. — Голос тихіший, ніж зазвичай.

— Я не думала, що буде так важко говорити про неї.

Він чекав.

— Сестра Агата померла того ж року. Гарячка. Я стояла біля її ліжка в лазареті. Вона не впізнавала мене. Марила. Називала чиїсь імена.

Вона замовкла.

— Я тримала її руку. Гарячу, суху. І думала — я ніколи не торкалась її так, як хотіла. Ніколи не скажу. Вона помре, не знаючи.

Він не знав, що відповісти.

— Отче, чи можна сумувати за тим, чого ніколи не було? Чи це теж гріх?

Філіп не знав, що відповісти. Вперше за всі ці тижні він чув у її голосі щось справжнє. Не гру. Не маніпуляцію. Втрату.

— Господь бачить наші серця, — сказав він. — І розуміє наш біль.

— Так, отче.

Вона замовкла. Видихнула.

— Дякую.

Коли вона заговорила знову, голос був твердішим. Гра повернулась.

— Чи можна згрішити уві сні? — спитала вона. — Я не обирала цього. Сни приходять самі. Але я прокинулась хоча не хотіла прокидатись. Хотіла заснути знову. Хотіла побачити, що буде далі. Що я зроблю з тим віхтем. Де доторкнусь.

Він не відповідав.

— Отче?

— Сни нам не підвладні, — сказав він нарешті. Голос звучав тихо.

— А бажання повернутись у сон? — спитала вона. — Це теж не підвладне?

Він не відповідав.

— Я лежала до самого дзвону, — сказала вона. — Не спала, не молилась. Просто лежала й думала про неї. Про воду на її шкірі. Про те, як би торкнулась її плеча. Грудей. Живота.

Вона замовкла. Видихнула.

— Я більше не бачила її так. Сестру Агату. Але я пам’ятаю, отче. Досі пам’ятаю, як вона стояла в тій парі. І як її стегно торкнулось мого.

— Сім Аве Марія та тричі Отче наш із земними поклонами, — сказав Філіп.

— Земні поклони, отче?

Голос спокійний. Без здивування. Без образи.

— Так.

— Добре.

— Господь і Бог наш Ісус Христос нехай тебе розгрішить, а я Його владою, мені даною, відпускаю тобі гріхи твої в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Він перехрестив ґрати. Рука тремтіла.

Вона не вставала.

— Мабуть, священники теж бачать сни, — сказала вона. — Такі, в які хочеться повернутись.

Він мовчав.

Шурхіт тканини. Вона встала.

— Дякую за покуту, отче. До зустрічі.

Її кроки віддалялись по коридору. Повільні, рівні, впевнені.

Філіп сидів у темряві сповідальні. Він дивився на свої руки.

Він подумав про воду, що стікає по широких стегнах. Про важкі груди в тьмяному світлі. Про дотик чужого стегна до свого. Про сни.

---

Сліди на ґратах: Сповідь п’ята