Наталя і коти

Час читання: 4 хв.

Кіра стояла біля кухонного вікна з рушником у руках. Витирала склянку, повільно, бо нікуди не поспішала. Вечір був теплий, вікно прочинене, у дворі ще не зовсім стемніло — той одеський час перед справжньою ніччю, коли асфальт уже відпустив денне тепло, але ліхтарі ще не ввімкнулись.

Марко підійшов ззаду. Став поруч, теж дивився у вікно. У нього в руках була чашка з кавою, яку він налив після вечері і не пив.

У дворі біля старої клумби стояла жінка. Кіра її знала в обличчя — мешкала десь у сусідньому під’їзді, бачила її постійно. Жінка була в халаті, домашньому, і нахилилась над двома мисками, які поставила на бордюр. Висипала з пакета сухий корм. Стояла, дивилась, як коти збираються — троє, потім четвертий вибіг із кущів. Стояла нахилена, поправила пакет у руці. Випрямлялась повільно.

Кіра витерла склянку. Глянула на Марка.

Він теж дивився у двір. Його погляд був там і тримався трохи довше, ніж тримався б на чомусь випадковому. Через кілька секунд відірвав очі від двору, відпив каву, яка вже вистигла, поморщився і поставив чашку на підвіконня.

— Охолола, — сказав.

— Підігріти чи сам?

— Не треба.

Кіра кивнула. Взяла наступну склянку.

Згадався голос. Його голос на чиємусь дні народження — вже після того, як перейшли з вина на щось міцніше. Вони сиділи на балконі, удвох, інші лишились усередині. Марко говорив якісь дурниці, сміявся, тримав її за плече. І раптом, без переходу, сказав, що його іноді заводить таке, чого він сам не може собі пояснити. Жінки старші, фігуристі, як кажуть — в тілі. Сказав, дивлячись у двір. Сміявся з власних слів. Кіра теж сміялась. Це було кілька місяців тому.

Жінка біля клумби випрямилась повільно. Поправила халат. Пішла до під’їзду, не озираючись.

Марко стояв поруч. Дивився вже не у двір, а на власні руки на підвіконні.

Кіра дотерла склянку. Поставила на сушку.

Вони перейшли у вітальню з пляшкою, яка лишилась від вечері. Поговорили про знайому, яка повернулась із Львова — мовляв, чоловіка кинула. Про сусідський ремонт.

Близько одинадцятої вона позіхнула. Подивилась на нього.

— Залишишся?

— А варто?

— Як хочеш. Завтра субота, на роботу не треба. Зранку спечу твою улюблену шарлотку.

— Звучить цікаво.

— Зі мною чи на дивані?

— З тобою, якщо пустиш.

— Я з краю, — сказала вона. — Ти біля стіни.

Він узяв з підвіконня свою холодну каву, поніс на кухню, висипав у раковину. Кіра вимкнула світло. Вони пішли в спальню.

Лежали якийсь час обличчям одне до одного, говорили щось дрібне, про сон. Потім вона повернулась до нього спиною — як любила. Він присунувся, обняв її ззаду, поклав долоню їй на живіт.

Його рука повільно зрушила з живота. Кіра не відсунулась.

Він присунувся до неї щільніше. Кіра відчула його — спершу об стегно, потім нижче, між. Він не входив. Тільки притискався — повільно, м’яко, об неї, ніби пробуючи, чи готова. Кіра вигнула стегно йому назустріч, і він повів членом по її губах — раз, другий, не поспішаючи. Кіра відчула, як стає вологою — від його терпіння, від того, що він її чекав. Маленький рух рукою — і він уже в ній.

Її нога була підтягнута до грудей, його рука лежала на її стегні — тримала, не вела.

Кіра кілька хвилин нічого не робила. Слухала, як він рухається в ній, як його долоня іноді стискається на її стегні сильніше. Їй було добре.

Коли його дихання стало рівним, вона ворухнулась.

Її рука знайшла його — ту, що лежала на її стегні. Повела вище. Через бік, на живіт. Зупинила його долоню там, нижче ребер, де м’яко. Притиснула.

Повернула голову через плече.

— Уяви, що тут не одна складка. І живіт, як у Наталі.

Голос вийшов хрипкіший, ніж вона звикла себе чути. Марко завмер на кілька секунд.

Потім його долоня сильніше натиснула на її живіт. І він знову почав рухатись.

— Подобається?

Він почав рухатись швидше. Кіра подалась стегном йому назустріч — без думки, тіло саме знало.

— А стегна… — почала, — важчі.

Він штовхнувся глибше. Її голос обірвався посередині — з неї вийшло «ох» замість слова.

— Важчі, — повторила. — Уяви, я зверху. Я нахиляюсь до тебе, і вони лягають, накривають твоє обличчя.

Він застогнав. Тихо, в її потилицю. Кіра відчула цей стогін, і її потягнуло до нього сильніше. Вона притислась сідницями, ближче до нього.

— Між грудьми мокро, піт, — прошепотіла Кіра.

Голос був низький. Вона навіть не намагалась його тримати рівним — їй уже було не до того.

— І під пахвами. Уяви, як я пахну.

Він уткнувся обличчям ближче, у її волосся, у шию. Вдихнув — одразу, без затримки.

— І коли б я ставала рачки… — вона на секунду замовкла. Сказала. — …живіт лягав би вниз.

Він тримав міцніше.

— М’яко, — додала. — Уяви, як ти заходив би у мене згори.

Це вилетіло саме. Її рука зверху — та, що лежала на простирадлі — знайшла його руку на її животі, накрила, стиснула.

— Уяви, як ми звучали б, — сказала. Її голос тепер уривався, вона вже не приховувала.

Він пришвидшився.

— Котику, — промуркотіла Кіра, — понюхай, як пахне моя кицька.

Він втиснувся в неї лобом. Лише видихнув, але це було інакше — глибше, із грудей, ніби з нього щось вийшло, чого він давно не випускав.

— Уяви, як ти проходиш через мене, — сказала. — Через великі стегна, що притискають тебе. У тебе відчуття, наче я бездонна.

Він видихнув щось. Вона не розібрала. Її стегно ходило йому назустріч уже саме, поза її контролем. Вона була в ньому всім тілом — не тільки голосом.

Знала його тіло достатньо, щоб упізнати — близько.

— Все це під тобою, — сказала. — Зараз.

Він видихнув їй у шию і почав виходити. Її рука вже була там — обхопила, провела декілька разів.

Він кінчив їй у долоню. Тихо.

Вона тримала ще секунду після. Від того, що довела.

Потім обережно стиснула пальці, щоб не капнуло на простирадло, і вільною рукою дотягнулась до рушника на спинці стільця. Витерла долоню. Тим самим рушником витерла його — він уже відсунувся, лежав на спині. Повісила рушник назад.

Перевернулась на спину поруч. Витягнула ноги.

— У мене затерпла нога.

Помовчала. Потім, зовсім тихо:

— Няв.

Марко засміявся і притиснувся до Кіри.

— Іноді найщедріше — віддати йому те, чого в тебе нема.
Ваша Соломія Зваба.