Старий платан

Літній вечір розфарбував Одесу в золотаві кольори. Софія і Марко йшли Приморським бульваром, тримаючись за руки. Вона йшла легко, як завжди, і він ловив себе на тому, що стежить за нею поглядом – двадцять років разом, а досі.

Вони зупинилися біля парапету, дивлячись на море. Марко обійняв Софію за плечі, і вона притулилася до нього, як робила це вже тисячі разів. У її очах відбивалися призахідні промені, і він згадав, як побачив її вперше – той самий погляд, та сама усмішка в кутиках губ.

— Знаєш, — сказав він несподівано, — а я все ще пам’ятаю, як ти виглядала тоді. Двадцять років тому.

— Тоді я була молодша, — відповіла вона, не відриваючи погляду від моря.

— Тоді ти була іншою, — поправив він. — Зараз ти краща.

Софія повернулася до нього, щоб заперечити, але він поцілував її – коротко, легко. Вона посміхнулася.

Того ранку, стоячи перед шафою, вона дивилася на трусики в шухлядці. Взяла їх. Потримала в руках. Поклала назад. Одягла легку сукню на голе тіло – не для грайливості, не для Марка навіть. Для себе. Щоб відчути дотик тканини до шкіри, рух повітря під сукнею. Щоб відчути себе живою, бажаною, не просто дружиною і матір’ю.

А зараз, коли його рука лежала на її плечі, коли вони йшли вздовж моря, вона відчувала це постійне нагадування – нічого між тілом і сукнею. І це збуджувало. Трохи. Достатньо.

Проходячи повз Колонаду, Марко раптом потягнув її за руку вбік Воронцовського провулку.

— Маркусь, що ти задумав? — прошепотіла вона, але пішла за ним.

Софія раптом згадала – вони ж тут колись… Саме тут, у цьому провулку, багато років тому. Тоді лив дощ, і вони сховалися під деревом у старому дворі. Тоді вона теж не мала трусиків – забула вдома після душу, поспішала на побачення. А він… він просто втратив голову, коли дізнався.

Марко завів її у той самий старий двір. Високий платан ріс у глибині, його крона давала густу тінь. Він притиснув Софію до стовбура, обійняв.

— Пам’ятаєш? — запитав він тихо.

— Пам’ятаю, — кивнула вона, відчуваючи, як щось стиснулося внизу живота. — Тоді лило як із відра, і ми промокли наскрізь.

— Тоді ти сказала мені щось, — він дивився на неї, — щось таке, від чого я майже збожеволів.

Софія усміхнулася – та сама пустотлива усмішка, що й двадцять років тому. Нахилилася до його вуха, її губи торкнулися мочки.

— На мені немає трусиків, — прошепотіла вона. — Як і тоді.

Марко завмер. Серце вдарило так, що перехопило подих. Він відсторонився, щоб подивитися на неї – чи жартує вона?

У її очах був виклик.

— Софійко, — його голос був хрипким, — ти ж розумієш, що…

— Розумію, — перебила вона. — Розумію, Маркусь.

Він озирнувся. Двір був порожній, але вікна будинків дивилися згори. Вони ж не підлітки, щоб ховатися за деревами.

А втім.

Марко притиснувся до неї ближче, даючи відчути своє збудження. Софія видихнула різко, її очі потемніли. Вона відчула, як між ніг стало волого – ще від його слів про спогад, від того, що вона весь день ходила без трусиків, від цього провулку, цього дерева, цього моменту, який повторювався через двадцять років.

— Нас же побачать, — прошепотіла вона, але не відступила.

— То хай бачать, — він притиснув її до дерева міцніше, — що двоє людей досі кохають одне одного.

Його руки ковзнули по її стегнах, підтягуючи сукню вгору. Софія озирнулася знову – серце калатало, а між ніг пульсувало від збудження і страху, що хтось може вийти. Це було божевільно. Це було неправильно.

Але їй хотілося.

— Маркусь, — прошепотіла вона, — швидко. Будь ласка.

Він не чекав другого запрошення. Одна рука затрималася на її стегні, друга ковзнула вниз. Коли пальці торкнулися її, Софія відчула, як тіло здригнулося – вона була мокра, готова ще від того моменту біля Колонади, коли він узяв її за руку і повів сюди.

Марко видихнув, відчувши її вологість на пальцях.

— Боже, Софійко, — прошепотів він, — ти ж… ти вже…

— Я знаю, — перебила вона. — Я знаю. Давай, Маркусь. Швидше.

Вона допомогла йому розстебнути штани, її руки теж тремтіли – від збудження, від страху, від цієї божевільної ситуації. Він підняв її одну ногу, обхопивши під коліно, і прилаштувався до входу.

Коли він увійшов, Софія закусила губу, щоб не застогнати голосно. Він заповнив її повністю, і їй знадобилася мить, щоб звикнути – завжди треба було мить, навіть після двадцяти років. Марко завмер теж, притиснувшись лобом до її скроні, його дихання було гарячим на її шкірі.

— Давай, — видихнула Софія. — Давай вже.

Він почав – повільно спочатку, обережно. Його рухи були глибокими, контрольованими. Софія вчепилася в його плечі, намагаючись знайти опору. Кора дерева здиралася їй спину крізь тонку тканину сукні, але їй було все одно. Вона відчувала тільки його всередині, його руки на своєму тілі, його дихання на своїй шиї.

— Сильніше, — видихнула вона. — Маркусь.

Він почав рухатися швидше, жорсткіше. Його пальці впилися в її стегно, тримаючи міцно, щоб вона не сповзла. Софія відкинула голову до дерева, не стримуючи тихих звуків. Кожен його поштовх відгукувався в ній хвилею, що наростала.

Десь поблизу пролунав дитячий голос – хтось грався в сусідньому дворі. Софія напружилася, але Марко не зупинився.

— Не думай, — прошепотів він в її вухо. — Софійко, не думай. Дивись на мене.

Вона змусила себе подивитися на нього. У його карих очах було щось первісне, оголене. Він дивився на неї так, наче вперше бачив. Наче хотів запам’ятати кожну мить.

— Я кохаю тебе, — видихнув він. — Боже, як же я тебе кохаю.

Софія відчула, як щось здригнулося всередині від цих слів. Не від сексу – від того, як він дивився на неї, як говорив це зараз, коли вони займалися коханням посеред міського двору, ховаючись за деревом, як підлітки.

— Я теж, — прошепотіла вона. — Я теж тебе кохаю, ідіоте.

Він усміхнувся – і в цю мить поштовхнув особливо глибоко. Софія ледь не скрикнула, її тіло напружилося. Вона відчула, як наближається – та хвиля, що піднімалася з низу живота, розливаючись теплом.

— Марк, я… я зараз…

— Так, — видихнув він, рухаючись ще швидше. — Давай, люба. Давай.

Його рука змістилася, великий палець знайшов те місце, де їхні тіла з’єднувалися, і торкнувся її там – легко, майже невловимо.

Софія кінчила, притиснувши долоню до рота, щоб не кричати. Її тіло здригнулося, стінки стиснулися навколо нього так сильно, що Марко застогнав. Він зробив ще кілька поштовхів – різких, жадібних – але раптом зупинився.

— Маркусь? — прошепотіла вона, ще тремтячи від оргазму.

— Зачекай, — його голос був напруженим. — Софійко, зачекай. Я… я не хочу так швидко.

Вона зрозуміла. Всміхнулася, ще важко дихаючи.

— То не кінчай, — прошепотіла вона. — Ще не зараз.

Марко обережно вийшов з неї, опустив її ногу на землю. Софія відчула, як її власна вологість стікає по внутрішній стороні стегна – багато, занадто багато, але їй було все одно.

— Ходімо, — він узяв її за руку. — Швидко. Додому.

— Але ж кава… — почала вона, знаючи, що не про каву йдеться.

— Кава почекає, — він уже тягнув її до виходу з двору. — Софійко, будь ласка. Мені треба… я хочу…

Вона зрозуміла, що він хоче. Хоче закінчити нормально, не в поспіху, не ховаючись. Хоче її в ліжку, де він може бачити все її тіло, де вони можуть не боятися, що хтось почує.

— Ходімо, — кивнула вона.

Вони майже бігли до будинку. П’ятнадцять хвилин пішки, але здавалося – вічність. Марко не відпускав її руки. Його обличчя було напруженим, губи стиснуті. Софія знала цей вираз – він ледь стримувався.

Біля під’їзду він притиснув її до стіни, поцілував – жадібно, глибоко.

— Я тебе з’їм, — прошепотів він їй у губи. — Софійко, я тебе зараз з’їм.

— Спочатку доведи мене додому, — всміхнулася вона.

У ліфті він не витримав, знову притиснув її до стінки, його рука полізла під сукню. Софія відсторонила його.

— Маркусь, камери.

— Та хай, — він не відступав.

— Маркусь!

Він відступив, але ледь. Коли двері ліфта відкрилися, він випихнув її в коридор, сам ледь встигнув вийти за нею.

Ключі в замку не слухалися. Софія намагалася відкрити двері, а Марко стояв за нею, притиснувшись, його збудження впиралося їй у сідниці.

— Дай я, — він забрав у неї ключі, відкрив з першого разу.

Вони ввалилися в квартиру. Марко закрив двері ногою, не відриваючи рук від Софії. Сукня полетіла на підлогу. Його сорочка теж. Штани.

— Спальня, — видихнула Софія. — Маркусь, спальня.

— Ні, — він підняв її на руки. — Тут. Зараз.

Опустив на диван у вітальні. Софія відкинулася на подушки, розсунула ноги. Вона була повністю гола, волога, готова.

Марко завмер на мить, дивлячись на неї. У його очах було щось темне, жадібне.

— Боже, — прошепотів він. — Софійко, як же ти красива.

— Маркусь, будь ласка, — прошепотіла вона. — Я не можу більше чекати.

Він опустився між її ніг, увійшов знову – одним рухом, повністю. Софія вигнулася, вчепившись у його плечі. Він не чекав, почав рухатися відразу – швидко, жорстко, глибоко.

— Так, — видихнула вона. — Так, Маркусь. Давай.

Його рухи були жадібними, відчайдушними. Він ніс її, і їй це подобалося – відчувати, що він так хоче її, що ледь стримується, що готовий кінчити в будь-який момент, але намагається витягнути кожну секунду.

Софія відчула, як знову наближається – швидше цього разу, сильніше. Другий оргазм завжди був іншим – більш інтенсивним, але коротшим.

— Марк, — застогнала вона. — Марк, я…

— Давай, — він рухався ще швидше. — Кінчай, Софійко. Кінчай для мене.

Вона кінчила, вигнувшись дугою, її нігті впилися йому в спину. І в цю мить, відчувши, як вона стискається навколо нього, Марко теж кінчив – з довгим видихом, з останніми поштовхами, з її ім’ям на губах.

Він опустився на неї, важко дихаючи. Софія обхопила його, тримаючи близько. Його серце калатало біля її вуха. Її серце калатало в унісон.

Вони лежали так довго – доки дихання не вирівнялося, доки серця не заспокоїлися.

— Софійко, — нарешті прошепотів він, — мені треба… зараз витечу з тебе…

Вона всміхнулася.

— Іди, — поцілувала його в плече. — Принеси щось.

Він підвівся, пішов до ванної. Повернувся з вологим рушником. Обережно витер її, потім себе. Поклав рушник на підлогу, ліг поруч з нею на дивані.

— Вибач, — прошепотів він. — Я тебе використав, як…

— Замовкни, — вона притиснула пальці до його губ. — Замовкни, ідіоте. Ти не використав. Ти кохав.

Він поцілував її пальці, потім її губи.

— Кава? — запитав він.

— Кава, — кивнула вона. — Зараз треба каву.

Вони одяглися – повільно, лінуво. Марко заварив каву, Софія відкрила вікно. Повітря з моря було теплим, приємним.

Вони сіли на дивані з чашками. Софія притулилася до його плеча.

— Знаєш, — сказала вона, — ми ж могли впіймати штраф. За непристойну поведінку.

— Могли, — кивнув він. — А ще нас могла побачити та бабуся з третього поверху. Вона завжди сидить біля вікна.

— О Боже, — Софія сховала обличчя в долонях. — Ти ж міг сказати!

— Міг, — усміхнувся він. — Але тоді б ти не погодилася.

Вона вдарила його в плече – не сильно, грайливо.

— Ідіот.

— Твій ідіот, — він поцілував її в скроню.

Софія подивилася на нього. На сиве волосся. На зморшки в кутиках очей. На руки, що тримали чашку – великі, надійні руки, що тримали її всі ці роки.

— Так, — тихо відповіла вона. — Мій.

Він взяв її руку, сплів пальці з її пальцями. Великий палець креслив звичні кола на її долоні.

— Ще двадцять років? — запитав він.

Софія усміхнулася.

— Якщо дадуть, — відповіла. — Якщо дадуть, Маркусь, то ще всі двадцять. І всі з пригодами.

Він засміявся – тихо, щиро.

Десь далеко шуміло море. Місто жило навколо. Літній вечір переходив у літню ніч.

І поки його рука тримала її руку, поки їхні серця билися – світ був на своєму місці.

Просто був.

Ніжно, хтиво й трішечки розпусно,
Ваша Соломія Зваба

Це оповідання має декілька версій. Кожна – як варіація на тему: та сама пара, та сама любов, але різний контекст. Десь їх пристрасть народжується з відчаю війни, десь – з тепла спогадів. Основа незмінна, але настрій кожного разу новий.