Ханна лягла на спину й засунула руку під сорочку. Поклала долоню на живіт, нижче пупка, туди, де при світлі видно розтяжки. Нижче вона руку не пускала.
У кабінеті за стіною рипів стілець. Під ковдрою було тепло, а простирадло там, куди вона перекотилася, холодне, як полотно, яке щойно принесли з вулиці.
Потім вона посунула руку нижче. Там було гаряче, і долоня завмерла на волоссі.
Тоді вона забрала руку й поклала поверх ковдри, долонею вниз. Лежала так, доки пальці не почали замерзати.
Ліжко було широке, дубове, з балдахіном, що дістався від Якобової матері. Тепер Ханна спала посередині. Так виходило само: за ніч вона перекочувалася то до стіни, то до краю, і вранці простирадло було зім’яте на всю ширину, наче в ньому спали двоє.
Колись вона лягала ліворуч, до стіни, і слухала сходи. Третя сходинка рипіла, коли на неї ступали. Ханна чекала, поки рипне, а потім поки кроки дійдуть до кабінету й там стихнуть. Так тривало, може, з рік. Одного ранку вона прокинулася посеред ліжка й не змогла згадати, коли востаннє прислухалася до сходів.
Якоб прийшов до спальні пізно, коли свічка вже догоріла, і не ліг. Грітьє тоді було два тижні. Він сів на край і довго мовчав. Ханна думала, що він молиться, і теж мовчала. Потім він сказав, що Господь показав йому уві сні, як їм жити далі. Відтепер вони житимуть як брат і сестра.
Що саме він бачив, він не пояснив, а вона й не спитала.
Він поклав долоню їй на голову, так, як клав дітям перед сном, і пішов у кабінет. Наступного ранку служниця перенесла туди його подушку, і Ханна нічого їй не сказала, бо не знала, що сказати.
Тоді їй здавалося, що це ненадовго. Пологи були важкі, і, може, Господь беріг її від шостих. Вона годувала Грітьє й чекала. Грітьє відлучили від грудей, потім Грітьє почала ходити, а Ханна перестала чекати, подушка лишилася в кабінеті.
На зібраннях громади Якоб підводився й говорив про гріх. Про плоть, що бунтує проти духу, і про посудину, яку треба тримати в чистоті, і сестри кивали, і Ханна кивала з ними. Удома він цілував її в чоло перед сном. Від нього пахло ваксою і крохмалем.
* * *
Наступного дня, поки тісто сходило під рушником, Ханна сіла читати. Біблія в неї була своя, батькова.
І наступного дня теж, і далі щодня. Тепер вона сиділа над книгою й удень, і ніхто, крім служниці, на це не зважав.
Ханна шукала, де написано про таких, як вони. Про чистоту, про тих, хто зрікся тіла заради Господа. Хотіла знайти й показати собі, що видіння чоловіка стоїть на Слові, а отже, і вона стоїть на Слові, коли забирає руку. Сторінки закладала смужками паперу.
Смужок ставало більше. Був пророк, якому Господь не велів брати жінки. Були назореї з їхніми обітницями. А про чоловіка й дружину, які живуть під одним дахом як брат і сестра, не знаходилося нічого. Щовечора Ханна виймала смужки й починала наново, наче могла щось пропустити.
Пісню пісень вона читала ще дівчиною, і старий доміне ван Ассен, їхній пастор, пояснював їм на катехизації, що наречена там — Церква, а наречений — Христос. Ханна розгорнула її з тим самим поясненням напоготові.
«Хай він цілує мене цілунками уст своїх».
Вона прочитала це ще раз, і пояснення не прийшло. Прийшло тепло, спершу в щоки, потім нижче, туди, звідки вона вночі забрала руку. Ханна дочитала до кінця, не підводячи голови, і коли тісто під рушником перестояло й осіло, вона цього не помітила.
Смужку в Пісні пісень вона не поклала. Книга й так розгорталася там сама.
Друкованих благовісних листків не вистачало, тож вечорами Ханна переписувала вірші від руки. Її почерк пані Фос хвалила: круглий, ясний, з хвостиком під рядком, який Ханну навчила виводити ще мати. «Покайтеся». «Прийдіть до Мене всі втомлені». Якоб теж брав у неї стос листків для своїх відвідин. Кому він їх роздавав, вона ніколи не питала.
Одного четверга, розбираючи кошик, пані Фос витягла листок, якого Ханна не пам’ятала, як писала.
«Ліва рука його під моєю головою, а правиця його мене обіймає».
Пані Фос прочитала, поклала листок на стіл і двома пальцями відсунула від себе. Нічого не сказала. Ханна забрала його й сховала в рукав.
* * *
У травні старого ван Ассена звалила подагра, і з Кампена, зі школи, прислали молодого.
Доміне Груневелду було років двадцять шість. Він мав руде волосся, яке не лягало під гребінь, і дружину, що сиділа на стільці в третьому ряду й часто змінювала позу, бо носила вже, мабуть, сьомий місяць.
Громада зібралася, як завжди: жінки на стільцях посередині зали, чоловіки на лавах попід стінами, старійшини на своїй лаві біля кафедри, лицем до людей. Псалом проспівали повільно, на повні ноти, так що між двома складами можна було встигнути вдихнути.
Груневелд читав із сьомого розділу Першого послання до коринтян. Читав не так, як ван Ассен, що кожне слово виставляв, мов горщик на полицю, а швидко й тепло, наче переказував лист від приятеля, якого давно не бачив.
— Дружина не владає своїм тілом, а чоловік. І чоловік так само не владає своїм тілом, а дружина.
Він підвів очі від книги.
— Не ухиляйтеся одне від одного. Хіба за згодою, на час.
І подивився в третій ряд. Його дружина опустила голову й усміхнулася в комір.
Ханна сиділа нерухомо. Руки лежали на Біблії, і пальці повільно стискали обкладинку. Скільки вечорів вона шукала слово, яке стояло б за видінням, а слово стояло тут, у тому самому посланні, яке вона обминала, бо Павла знала й так.
Вона подивилася на лаву старійшин. Туди дивилася вся зала, і можна було дивитися, не соромлячись. Якоб сидів рівно, руки на колінах, погляд поверх голів, на вікно. Коли Груневелд повторив ці слова вдруге, вже від себе, пояснюючи, Якоб поправив манжету на лівому зап’ясті.
Увечері, коли діти поснули, Ханна знайшла це місце. Прочитала один раз. Потім поклала палець на рядок і не забирала.
У кабінеті за стіною рипнув стілець.
Тієї ночі Ханна руки не забрала. Так і заснула.
* * *
Того четверга на Східамсе-дейк на сходах біля ломбарду сиділи троє, із тих, що виходять на вулицю, коли стемніє. Наймолодша, худа, з обгризеними нігтями, крутила в пальцях листок.
— Маю вже, — сказала вона, коли пані Фос простягнула їй ще один. — Мені лишили.
Листок був загнутий на куті. Ханна впізнала свою руку раніше, ніж розібрала слова: круглі літери, хвостик під рядком.
— Хто лишив? — спитала вдова Стрейкер.
Дівчина засміялася, і ті, що сиділи вище, засміялися теж.
— Той, у чорному. Святий. Зробить своє, тоді гроші в руку покладе, а зверху папірець. Щоб я в пеклі не згоріла.
— Мін, скажи їм, — гукнула та, що сиділа вище.
— Він не до неї ходить, — сказала старша, з запаленим оком. — Він до новеньких ходить. У провулок за рогом. Її взяв, як вона тільки прийшла, а тепер вона йому вже стара.
— Три тижні, — сказала дівчина. — От і стара.
— І в обличчя не дивиться, — додала старша. — Ніколи.
Дівчата зареготали всі втрьох. Ханна всміхнулася разом з усіма.
Пані Фос сказала, що Господь бачить кожне обличчя, і поклала на сходинку хліб. Дівчина сховала листок за корсаж.
Вдова Стрейкер заговорила про ціну на торф. Ханна сказала, що їй недобре, і пішла раніше. Кошик із хлібом понесла з собою.
Удома вона довго стояла на кухні, не знімаючи чепця. Потім розгорнула Біблію на сьомому розділі й поклала поруч із хлібом, як кладуть рецепт.
* * *
Старий Вердонк помирав від Великодня. Якоб ходив до нього вечорами й вертався за північ, і Ханна лишала йому на кухні хліб і сир, щоб не будив служницю. На ринку вона якось спитала Вердонкову дочку, чи довго в них сидить пан старійшина. Дочка сказала, що з годину, і попросила подякувати йому за молитву.
У четвер за вечерею Якоб прочитав розділ, помолився й сказав, що піде до Вердонка.
— Покладу тобі хліб, — сказала Ханна.
Він кивнув.
Діти поснули не одразу. Грітьє двічі кликала пити. Ханна сиділа біля неї, поки дихання не стало рівним, потім піднялася до спальні й зачинила двері.
Ханна розсмикнула шнурок на поясі й переступила через панталони. Вони лягли на підлогу кружком. Підняла їх і засунула в комод під сорочки. Панчохи лишила, підв’язки затягнула вище колін.
Хустку взяла стару, темну, в якій колись поралася в батьковому хліві.
Сірий плащ служниці висів у сінях на цвяху. Двері Ханна причинила, не замикаючи, а ключ почепила на той самий цвях.
* * *
Поки вона дійшла до порту, стегна під спідницею встигли змерзнути, хоча ніч стояла тепла.
У порту Ханна стала скраю, біля складених ящиків, і стояла, поки на неї не звернули увагу. Стара Мін підійшла сама. Запалене око в неї вже зажило. Вона оглянула хустку, насунуту до брів, сірий плащ із чужого плеча й кивнула за ріг шинку, туди, де не було ліхтаря. Не спитала ні імені, ні звідки. Між глухою стіною складу й бочками, поставленими одна на одну, лишалася кишеня темряви завширшки з двері. Ханна стала в неї спиною до цегли.
Цегла була тепла від дня і липка. За рогом, кроків за десять, гримів шинок: гармошка, стукіт кухлів, жіночий регіт, що зривався на вереск. Світло з дверей падало на бруківку жовтою смугою й до її закутка не діставало. Пахло смолою, оселедцем і чимось солодким з розвантаженого трюму, корицею чи кавою.
Один моряк, без шапки, з розхристаною сорочкою, ступив до бочок і вже простягав руку, коли стара Мін сказала йому щось коротке й гостре. Він засміявся, махнув рукою й пішов на гармошку.
Ханна стиснула коліна.
Година, сказала Вердонкова дочка. Ханна стояла в закутку вже, мабуть, пів.
Ханна впізнала капелюх, який сама чистила щосуботи. Якоб спинився біля Мін, і вона кивнула в бік новенької.
Він зайшов у провулок, не озираючись, як заходять у власний двір.
Ханна опустила голову.
Він нічого не сказав. Узяв її за плече й розвернув, як розвертають стілець, поставлений не туди. Поділ пішов угору, і нічне повітря дійшло до голих стегон.
Долоні лягли на сідниці. Сухі, теплі, важкі. Він провів ними згори вниз, повільно, всією шириною, як розгладжують простирадло, перш ніж застелити. Потім ще раз. Цього разу великі пальці спинилися в складці під сідницями й там лишилися.
Позаду зашурхотіло сукно, і він коротко крекнув, опускаючись.
Ханна знала цей звук. Так він крекав щовечора біля їхнього ліжка, коли ще ночував у спальні й ставав навколішки перед сном.
Долоня торкнулася її литки й відсунула ногу вбік. Другу Ханна переставила сама.
Подих торкнувся її нижче спини. Він не поспішав, і перше, що спало їй на думку, було: молиться. Потім борода зачепила ніжну шкіру з внутрішнього боку стегна, і думка обірвалася.
Він торкнувся її губами, спершу обережно, наче пробував, чи не гаряче. Вона стиснулася. Сідниці напружилися, вона подалася до стіни, лоб уперся в цеглу. Ханна закусила рукав. Вовна набилася в рот.
Він не квапив. Губи лишалися на місці, поки вона стояла стиснута. Тоді рушив язик. Широко, від низу вгору, по всьому лону, і ще раз, повільніше. Вона чула це. Звук був мокрий і тихий, але їй здавалося, що його чутно за рогом, крізь гармошку.
Він вдихав її запах і не відривався. Обличчя в неї залило жаром, вуха пекли.
Великі пальці розвели сідниці, без сили, терпляче. Язик пішов вище, туди, де порядна жінка миється тільки потемки. Ханна сіпнулася вперед, але стіна не пустила, і руки не пустили.
Він затримався там. Потім повернувся вниз, і вона відчула, що мокро вже не тільки від його рота. Від цього стало соромніше, ніж від усього, що було досі.
Повз закуток пройшли двоє, перемовлялися німецькою, один засвистів. Свист обірвався за рогом. Вона чекала, що Якоб зупиниться. Він не зупинився.
Язик ходив рівно, наче попереду була вся ніч, наче навколо не було ні шинку, ні порту. Губи часом стискалися й тягли, і тоді в нього в горлі низько гуло. Такого звуку вона не чула від нього ніколи, ні в ліжку, ні за столом.
Коліна почали підламуватися. Ханна навалилася на стіну всією вагою, і сідниці самі пішли назад, йому назустріч. Він відчув це одразу й припав глибше.
Ханна стояла з мокрим рукавом у зубах і терпіла.
Він відірвався, і стало холодно. Підвівся, спершись долонею на її стегно, і вперше за весь час вона почула його дихання, вгорі, біля самої потилиці. Зашелестіло сукно, щось клацнуло. Від нього пахнуло крохмалем.
Він увійшов повільно.
Долоні відліпилися від цегли, і вона не стала повертати їх назад. Вона знала цей неквапливий ритм, знала, де він спиниться, перш ніж піти глибше, і подалася назад раніше, ніж він рушив.
Якоб завмер.
Пальці на її стегні стиснулися й поволі розтиснулися. Тоді він рушив знову, і рукав випав у Ханни з рота, бо тримати його вже не було чим. Лишилися губи, закушені до крові.
Він рухався так, як колись у їхньому ліжку, коли в кабінеті ще ніхто не ночував. І подих був той самий, короткий, через ніс.
Вона подавалася йому назустріч і рахувала поштовхи, як рахують удари дзвону на ратуші, і збилася.
Він вийшов різко. Сім’я лягло їй на стегно й стікало під коліно. Поділ упав сам.
Позаду зашелестіло, щось дзенькнуло об камінь. Кроки пішли туди, де гармошка, рівні, неквапні, як у неділю через усю залу до чільної лави.
Ханна стояла лицем до стіни. Унизу живота наростало гаряче напруження, і послабити не було як.
Монета лежала біля бочки. Ханна підняла її й розгледіла в світлі, що ледве сюди дотягувалося. Квартьє. Хліба на два дні, подумала вона, і їй стало так смішно, що довелося затулити рот долонею.
Стара Мін стояла біля входу до шинку. Ханна підійшла й вклала квартьє їй у руку.
Мін подивилася на монету. Потім на пальці, які її дали: білі, з рівними нігтями, без жодної тріщини. Затиснула кулак і сховала під шаль.
— Туди не ходи, — сказала вона. — Там патруль. Іди понад канавою.
Ханна пішла понад канавою.
Ключ висів на цвяху. Хліб лежав на кухні, як вона його поклала. Вона сіла в спальні на свій бік ліжка й сиділа, поки внизу не клацнули двері. Кроки піднялися сходами, пройшли повз спальню й стихли в кабінеті.
* * *
У середу ввечері Ханна сіла переписувати листки для обходу.
Чорнило було свіже, перо нове, і хвостики під рядками виходили рівні. «Покайтеся». «Прийдіть до Мене всі втомлені». Готові листки вона складала стосом на краю столу, і Якоб, проходячи до кабінету, взяв верхні, як брав завжди.
Останній вона писала повільніше за інші.
«На ложі своїм уночі я шукала того, кого любить душа моя. Шукала, та не знайшла».
Подула на чорнило. Стос для обходу поклала в кошик, під рушник, де завтра лежатиме хліб.
А цей сховала в кишеню фартуха.
Наступного дня сходи біля ломбарду на Східамсе-дейк ще не просохли після ночі. Мін сиділа на верхній сходинці сама, загорнута в шаль по лікті, і дивилася, як вони підходять.
Пані Фос простягла їй листок. Мін не взяла. Тоді Ханна відгорнула рушник і подала їй хліб.
Хліб Мін узяла не одразу. Спершу подивилася на пальці, що його тримали.
— А та, худенька, де? — спитала пані Фос.
— Працює. — Мін відламала шматок. — Той, у чорному, приходив. Питав про сірий плащ.
— Про який плащ?
— Була тут одна. Новенька. — Мін дивилася не на Ханну, а на пані Фос. — Хоче ще.
Ханна поставила кошик на сходинку. Ручка лишила на долоні червону смугу.
Мін сховала решту хліба під шаль.
Пані Фос поправила рукавичку.
— Господь бачить кожне обличчя, — сказала вона. — І серце.
Наступна історія тут за тиждень-другий. Дам знати на t.me/s_zvaba
Відгукнулось? Варте було прочитання?
Читати мене — безкоштовно. Віддячити — за бажанням.
Хтось лишає на філіжанку доппіо, а хтось — на келих чилійського. Але спершу — на ЗСУ.
Нещодавно пригостили:
Едуард · Віка · Юрій Саульян · Галина · Сергій · Олег
Також у жанрі «Звабливі історії»
Галя йшла коридором з оберемком постелі, роздавала по купе. Вагон повний, літо, двері всюди прочинені задля протягу — розмови текли…
Марко підійшов до каси, дивлячись у телефон. Кіра стала поряд. — Латте і американо без молока, — сказав він, не…
Вона побачила його здалеку — йшов по стежці з Рудим попереду. Рудий впізнав Марту раніше, ніж вона — вибіг назустріч,…
Із парку Шевченка вийшли надвечір. Сонце лежало низько, верхні поверхи світилися, а вулиця потонула у фіолетовій тіні — так буває…
Одеса, за півгодини до відправлення. Вагон уже наповнювався — хто закидав речі й виходив назад на перон, до проводжаючих, хто…
Вона лежить на боці, голова на його плечі. Пальці блукають — від ключиці вниз, по грудях, до живота. Назад. Вниз.…