Вона засміялась у темряві, зовсім близько, біля першої парти. Денис знав цей сміх, хоч чув його рідко: на нарадах Ірина Василівна не сміялась ніколи.
Він пішов на нього навпочіпки, виставивши руку перед собою, як сліпий. Колонка за спиною грала тихо, він сам її ввімкнув, бо в тиші чув лише власне дихання. Пальці наткнулись на ногу. Тепла, в панчосі. Він коротко поцілував її під коліном. Коліно підігнулось, на парті дзенькнуло й розбилось скло, і він засміявся, не встигши затиснути рот.
Торік у жовтні він зайшов в учительську посеред уроку по журнал. Вона стояла біля вікна спиною до дверей, з крабиком у зубах, і збирала волосся обома руками. Блузка вибилась зі спідниці, над поясом біліла смужка шкіри. Вона струснула головою, волосся впало на плечі, і вона почала збирати його знову, так повільно, ніби урок ішов не для неї. Денис стояв, тримаючись за ручку дверей. Потім зачинив їх, тихо, як зачиняють у палаті. Журнал на тому уроці він так і не взяв.
На кого він дивиться на педраді, вона спитала його сама. При всіх. Він сказав «на проектор» і відчув, як горить шия.
Біля столу хтось стогнав, і стіл тихо поскрипував. Одна лежала, друга стояла, схилившись над нею. Денис підійшов ззаду й торкнувся її. Під долонею була гаряча спина: блузка задерлась до лопаток. Він підняв її за стегна, і руки в нього були чужі, неслухняні. Спробував увійти, але не міг потрапити. Вона завела руку назад, взяла його й направила, і він увійшов у неї й на мить перестав чути музику.
— Вадим? — прошепотіла вона.
Це була Олена.
Він завмер. Хімічка, яка миє склянки за всіма й червоніє, коли сміється. Він відпустив її стегно й повів рукою вгору по її спині, і там, на спині, лежала нога, закинута через Оленине плече. Литка в панчосі, ступня без туфлі. Іринина.
Олена подалась назад, на нього, і міцно стиснула його в собі. Він зціпив зуби, щоб не застогнати, і не прибрав руки з Ірининої литки. Ірина не відсунулась.
Олена рухалась йому назустріч коротко й жадібно, стискаючи його щоразу, коли він входив, і на кілька секунд він забув, чия литка в нього під рукою. Кінчив він швидко, притиснувшись лобом до Олениної спини, щоб не було чути.
Блузка між лопатками була мокра. Крізь його парфум пробивався її піт. Другий четвер поспіль вони всі пшикались одним флаконом, і в темряві тепер важко було розібрати, хто є хто.
Він відступив, але недалеко. У шухляді лабораторного стола задзвонив телефон.
Там, де щойно стояв він, з колін важко підвівся Вадим Петрович і став на його місце.
Денис, сам не знаючи навіщо, ще раз поклав руку їй на стегно, як кладуть руку на плече, коли прощаються. Там уже лежала рука Вадима Петровича, суха й широка. Пальці зійшлись і якийсь час так і лежали. Йому хотілося сміятися, голосно, на весь кабінет, і він закусив губу.
* * *
Ірина кінчила під Оленою довгим видихом крізь ніс. Вадим Петрович не зупинявся, і стіл поскрипував уже в його ритмі, повільному, важкому. Денис почув, як Ірина рушила зі столу, і в темряві знайшов її зап’ясток. Вона не вирвалась.
Він повів її до вікна, на музику. Вона йшла за ним, кульгаючи: одна туфля цокала підбором, друга нога ступала м’яко.
Біля батареї він підняв руку до її голови й намацав крабик. Відстебнув. Волосся впало йому на лице. Він стояв і вдихав, як воно пахне.
Її долоня пройшла по його щоці й надовго зупинилась на підборідді.
Денис поцілував її в шию, потім нижче, туди, де блузка була розстебнута, і опустився на коліна. Він хотів її ротом, хотів так давно, що руки не встигали. Здавалося, варто зволікти хоч секунду — і він прокинеться. Її пальці лягли йому на тім’я й притримали.
— Тихо, — сказала вона. — Не поспішай.
Голосом, яким на нарадах просить колег не перебивати.
Вона посадила його на підлогу, спиною до батареї. Метал був ледь теплий. На цій батареї минулої зими він сушив мокру куртку. Ірина сіла йому на стегна, ближче до колін. Він ще не відійшов після Олени, і вона відчула це одразу. Взяла його руку, поклала собі на груди й пересунула пальці до соска. «Отут». Другою рукою працювала знизу, повільно, з тим самим спокоєм, з яким тоді збирала волосся біля вікна.
Він не думав, що так швидко буде готовий удруге. Вона коротко засміялась — так само, як біля першої парти.
Тоді опустилась на нього одним рухом і завмерла. Він чув, як вона дихає, і більше нічого. Потім вона почала рухатись, коротко, впираючись долонями йому в груди, і щоразу, коли він пробував пришвидшитись, притискала його до батареї. Він слухався. Її волосся падало йому на обличчя, він ловив його губами.
Він кінчив у неї, вчепившись у її стегна. Вона не ворухнулась, поки він не затих. Потім нахилилась і прошепотіла йому на вухо:
— Ми з вами не закінчили, Денисе.
Вадим Петрович записував щось у блокнот. Ти бачив чоловіка, якому соромно. А він малював лінію, що ніяк не хотіла закінчуватись.
Про кого він думав? → 🔒
Олена шепнула «Вадим?». Ірина знала, що це не він. І промовчала.
Чому? → 🔒
Ці двері я лишила відчиненими — щоб ти знав, що за іншими. Решта відчиняються старт-словом: я шепну його кожному, хто залишить подяку на Donatello.
Отримати слово →
Наступна історія тут за тиждень-другий. Дам знати на t.me/s_zvaba
Відгукнулось? Варте було прочитання?
Читати мене — безкоштовно. Віддячити — за бажанням.
Хтось лишає на філіжанку доппіо, а хтось — на келих чилійського. Але спершу — на ЗСУ.
Нещодавно пригостили:
Віка · Юрій Саульян · Галина · Сергій · Олег
Також у жанрі «Під шкірою»
— Колеги, ми продовжуємо впроваджувати НУШ, але від основоположних принципів нашої школи не відмовляємось. Вадим Петрович розгорнув блокнот і провів…
Лампи спалахнули, і Ірина Василівна першим ділом знайшла очима підлогу біля першої парти. — Скло біля першої парти, — сказала…
Він ліг на спину. Гума під лопатками була шорстка й прохолодна, пахла шинами. Над ним висіли гілки, чорні на темно-синьому…
Млинок затиснутий між колінами. Дерев'яні боки впираються у внутрішній бік стегон, туди, де шкіра ще ниє від його пальців, і…
Коли Оля підвела стегна, щоб він стягнув штани, на мить війнуло її власним потом після восьми годин на ногах. А…